Хотин

молоді хлопці з цікавістю поглядали на козаків.
За хвилину повернувся жид. У руках мав глечик із горілкою, позаду дріботів ногами хлопчина років дванадцяти, який ніс на дощці полумиски з салом, цибулею та ковбасою.
- Чого стали? - зиркнув жид на хлопців, що нерішуче стояли коло дверей. - Ану ідіть звідси!
- А ти нас не гони. У нас є гроші, - похмуро мовив той із хлопців, який був вищим і ширшим у плечах.
- Як є, то сідайте, це вже інша справа, - голос у жида відразу пом'якшав, а коли він звернувся до козаків, на обличчі під здоровенним горбатим носом грала та сама улеслива посмішка. - Пригощайтеся, пани, на війні вам таки знадобиться сила!
Прибулі сіли в кутку, попросили дешевого вина. Жид презирливо хмикнув і зник у бічних дверях. Незабаром служка виніс їм невеликий глечик із вином.
- Що не шинок, то жид! - не вгавав Андрій.
- Та якби тільки шинок! Вони, кляті, вже й церкви святі під себе підібрали. Православним людом керують, як п'яний штанами, - у голосі Максима не було жодних емоцій. - Давай ліпше вип'ємо.
- Давай.
Цокнулися череп'яними чарками. Випили.
- Ех! - із шумом видихнув Максим. - І чарки в них малі!
Деякий час мовчки жували холодну ковбасу. Розмова не йшла. Кульбаба розглядав закіптюжену стелю. Горбоніс перекочував по дошках стола порожню чарку. Раптом до запорожців несміливо наблизився один з хлопців, що сиділи в кутку.
- Панове, дозвольте у вас дещо запитати? - голос у парубка був надзвичайно м'який і тихий.
- А чого, питай. За це не б'ють. - відповів Андрій, вдруге наповнюючи свою і Максимову чарки.
- Ви козаки?
- Хе! А хто ж! Не бачиш чи що?
- Я хотів із вами поговорити, про дещо розпитати.
- Ну то сідай за стіл, бери чарку. Що схочемо, розтлумачимо.
Парубок нерішуче подивився у бік товариша.
- І його клич.
Довго просити не було потреби. Хлопці швидко підсіли до козаків. Усі випили, і Андрій знов налив чарки.
- Гей, шинкарю! - крикнув він у бічні двері.
Жид виріс, мов з-під землі.
- Горілки ще неси! І чарки інші, ці малі. В нас п'ють із таких "михайликів", що в кожному можна мізерного жидка, такого як ось ти, утопити!
Не встигли й помітити, як жид прибіг із другим глечиком і чотирма чималенькими хоряками. Поставив на стіл і щез.
- Друге діло. Це хоряк як хоряк. - Андрій одразу наповнив усі чотири чарки і підняв свою догори. - Ну, браття! Вонзім копія в душі своя!
Випили. Парубки, що не вихилили й половини хоряків, захоплено позирали на запорожців.
- Ну, то що ти хотів? - запитав Максим у хлопця.
- А ви звідки, панове?
- З Низу, малий, - Андрій не звертав уваги, що "малий" був за нього старший.
- Це що, із самої Січі?! - захоплено вигукнув парубок.
- З самої! А хіба що?
- А як козаками стати?
- Он ти про що! Ну, то це просто. Якщо в Бога віруєш, горілку п'єш та душу козацьку маєш, приставай до нас. Добрим молодцям ми завжди раді. А ви хто будете?
- Я Мирон Охрімчук, а він, - показав головою на товариша, - Іван Стельмах. Ми у кравця у робітниках, підмайстри тобто.
- Не хочемо чоботи шити та на пана спину гнути. На волю, до Дніпра-Славути... До Січі! - повільно, карбуючи кожне слово, вимовив Стельмах. І в очах його засвітилися лихі вогники. Така жадоба життя серед вільних степів, така необхідність підставляти обличчя вітрам п'янких бойовищ горіла у тому погляді, що Максима, який подивився в очі молодого підмайстра, немов оповило його енергією. Немов гаряча хвиля пробігла свідомістю.