У запорізькому таборі панувало велике заворушення. Із самого початку війни не було такого веселого настрою, такого загального піднесення. Козаки шмигали поміж вози, намети, скопища порохових бочок і купи сміття. Обличчя сяяли. Подекуди лунав бренькіт кобзи.
- Агов, Максимочку, кого там виглядаєш? - почувся веселий голос Андрія Кульбаби.
Горбоніс, що стояв на вершині валу і дивився на близький ворожий табір, повернувся до побратима.
- Та чорт його мамі знає! Незвично якось...
- Звикай! Відвоювали!
З турецького стану вітерець доносив запальну мелодію. Дзвінкий ріжок виводив східні ритми, час від часу зникаючи за золотим дзвоном бубнів. Гарний чоловічий голос щось весело співав по-турецьки.
- Гарно виводить, - кивнув головою у бік невідомого співака Максим.
- Бусурман... - Кульбаба невизначено покрутив пальцем.
- То й що, гарно ж! Ось! Послухай... Зараз!
Далекий голос співав якусь невідому, проте надзвичайно гарну пісню, і Максим мало не пританцьовував, слухаючи веселий приспів.
- Ой, Максиме, тобі б іще чарку, то й під турецькі музики гопака б ушкварив.
- Та вшкварив би, братику!
- То чого тут стоїш, вітер нюхаєш? Нумо до товариства! Хлопці он бочку меду викотили, Микита дозволив. Пішли зараз, бо тільки дно й побачиш!
Та Максим, хитаючи головою в такт мелодії, не поспішав. Він, мов зачарований, слухав пісню.
- Ти турецької зовсім не знаєш? - спитав Кульбабу.
- А на біса воно мені? Он, хіба батька запитай, він мусив вивчити...
- Я трохи розумію. Він співає про дівчину. Дівчину, яка кохала лицаря. Вона три роки дожидалася коханого з війни. Нарешті він повернувся, посадив її перед собою на коня і міцно обійняв.
- Повернеться, поганець... Цей повернеться, але ті, що їх я встиг дістати, вже не повернуться... Плюнь на того бусурмана, Максиме. Ходімо ліпше меду вип'ємо.
- Злий ти, а молодий...
- Та тьху на вас! Остогидли, молодий, молодий! Сам дуже старий! Як тридцять літ має, то вже й мудрець...
Максим засміявся.
- Ну що ти, Андрію! Де, кажеш, той мед?
- Був, та, мабуть, облизня спіймаєш, поки надумаєш, - невдоволено буркотів Кульбаба, але Максим підхопив його і потягнув до чималого гурту козаків.
Переяславський курінь гуляв. Ще зранку кошовий, зібравши козаків, сказав, що війну закінчено. І це пролунало, як гасло. Запорожці, стомлені важкими тижнями боїв, голоду і негоди, дістали з возів дубові діжі, бурдюки і фляжки з горілкою. Почалося те, що сучасники називають "затьмарюватися проклятими люлькою і пияцтвом". Весь сорокатисячний табір зібрався біля бочок, як зазвичай збирався біля кабиць. Набирали коряками, казанками, а подекуди й пригорщами. По довгих козацьких вусах стікали меди п'ятирічної витримки, червоні, як кров, молдавські вина. Козаки вливали в себе неймовірно великі порції міцних напоїв і пахкотіли люльками. Зосереджено жували суху й пекучу від солі тараню.
- А що, товариство, ще є щось для нас? - голосно кричав Андрій, продираючись крізь чималий натовп.
- Знайдемо, - мовив дебелий Келеп, обтираючи вуса. Він зігнувся над бочкою і черпнув у дерев'яний коряк добру кварту золотистого духмяного меду. - Тягни, один з другим. Дав Бог дожити до цього дня, то май щастя!
Андрій підхопив "михайлика" і підніс до вуст.
- Ох, яке ж воно добре!
Великими ковтками гарячий напій полився через міцну козацьку горлянку. Кульбаба, не спиняючись, спорожнив половину коряка. Нарешті спинився й голосно крякнув.
- Тримай, Горбоносику! Воно ліпше за бусурманські пісні!
Максим узяв важку чашу. За час походу він уже й відвик від таких гулянок. Перехиливши коряка, випив. П'янка хвиля пробігла по жилах, сильно вдаривши в голову. Настрій загальних веселощів пройняв до кісток, і Горбоніс широко посміхнувся.
Вы читаете Хотин
