Хотин

- Добре!
- Ой, добре! То як там той гопак? - запитав Андрій.
Горбоніс ударив шапкою до землі.
- А що, і гопак буде!
І він, несамовито б'ючи себе в боки, пішов у присяди. Хвацько підкручував смолистий оселедець, а той, мов гадюка, усе вився, досягаючи широких плечей, затягнутих у червоне сукно жупану.
- Ой, добре, братику! - скрикнув Кульбаба і собі теж пустився в танок. Кружляючи один поперед другого, запорожці весело поглядали на навколишніх, запрошуючи товаришів приєднатися. Додавала запалу кобза, що її дістав із торби сліпий Пузир.
- Гуляйте, дітки, маєте-бо привід. Добре бусурмана побили, добре, відпочивайте! - примовляв Пузир, перебираючи струни.
Раптом наперед виплигнув Товкач. По-молодецьки заломлена бараняча шапка височіла на низькому козачкові, доповнюючи його постать на добрих два вершки.
- Гей, браття! Кобзареві налийте! Ой, ноги ж мої, ноги! Самі у танок просяться! - І Товкач закружляв у шаленому ритмі гопака.
- Без тебе знаю! - посоловілий Келеп черпнув із діжки ще один коряк і попрямував до кобзаря.
- Випий, батьку, - тільки й мовив. Язик кремезного запорожця вже добряче заплітався.
Пузир на мить полишив струни, що гули у веселому гаморі, додаючи настрою. Козаки, не розгубившись, продовжували танок.
- А чом ні! Вип'ю! - промовив старий, намацуючи "михайлика".
- О! Добрий "михайлик", козацький! Ну ж бо, за нашу перемогу! - голос Пузиря ніби помолодів і голосно лунав над присутніми. - І за тебе, Трохиме... Хай тобі, товаришу мій дорогий, земля за пір'їну буде...
- Пий, батьку, на здоров'я, а братам нашим загиблим - Царство Небесне! - відповідали козаки.
Гримів і співав козацький табір. Вилітали одна за одною верхівки діжок і лилася горілка, наповнюючи суворі козацькі душі безтурботністю, веселим настроєм і втіхою. Лунали пісні.
Ближче до обіду в таборі у турків вдарила гармата, за нею ще і ще, доки навколишні пагорби не потонули в ревінні канонади.
- Що? Отакої! Стріляти мені! Ну, чекай, голомозий! - Келеп, похитуючись, поліз на окоп. Горілка вже зробила свою справу, і він не відразу зрозумів, що діється. Повільно, але невпинно він дерся на високий земляний насип, голосно лаючись на адресу турків.
За ним прямував укритий синцями Журко. Недавня екзекуція зробила з ним своє, і навіть в атмосфері суцільної пиятики Журко рішуче відмовлявся від "оковитої".
- Я своє випив! - твердо промовляв він і відсторонював простягнуті коряки.
Нарешті Келеп випростався і, хитаючись, подивився на завісу диму над турецькою арматою.
- Та то ж салют, братику!
- Салют?.. Який такий сал... салют?
- Такий! Кінець війні!
Келеп у задумі почухав потилицю, позираючи каламутними очима то на турків, то на Журка.
- А ми чого мовчимо?! Пушкарі, таку вам через сюди... Пішли-но, Журко, вдаримо!
І вони поплелися до найближчої гармати, звідки незабаром долетів обурений голос курінного пушкаря, у відповідь на який гула лайка захмелілого Келепа. Нарешті пушкар махнув рукою і пішов до гурту. Через хвилину вдарив холостий постріл.
- Слава! - заревів Келеп.
У цей час Журко закладав до гармати новий заряд пороху...
Стрілянина, пісні й танці тривали до пізньої ночі. Палали кабиці й ліхтарі. Обидва ворожі табори, здавалося, намагалися перевершити один одного у кількості вогнів. Берег Дністра залило ціле море світла. Невпинно грали музики, і текла річка міцних напоїв. Вояки, які ще кілька днів тому кидались один на одного з несамовитою люттю, перетворилися на простих людей: веселих і сумних, сильних і слабких, великих і не дуже. Раптом стало помітно, що у людей з протилежного табору, незважаючи на їхнє віросповідання, такі самі, як у тебе, руки й ноги, така сама червона кров, яка тече і в твоїх