жилах. А десь там, у далеких просторах Малої Азії, у пустелях безмежної Аравії і Північної Африки, на теплих берегах Середземномор'я, у кожного з них є домівка і рідні, які до сліз вдивляються у пекучу лінію обрію і чекають його живим і здоровим. І горілка не могла зовсім перебити важкий сморід тління, що його холодний вітер ніс із недавнього поля бою. Не можна було не дивитися на тисячі могил і ровів з безліччю мерців, бо ці рови, як велетенські міста, з різних боків виросли навколо брудних і змучених вояків.
Та далеко не всім спадало на думку подібне, не звикли-бо запорожці до м'якості й лірики. А хто й задумувався на мить, той лише трусив головою і ще з більшим завзяттям кидався до натовпів довкола горілчаних бочок. Такими були ці люди, що не боялися смерті у бою і мов навмисне її там виглядали. Вони були лише частиною свого часу, його наслідком. Зробивши війну своїм головним заняттям, запорожці лише ставили собі за мету вижити у диких безмежних степах, серед безлічі ворогів. До великої і сильної України було ще неймовірно далеко, але вони раз і назавжди заявили про себе як про могутню націю воїнів. Службою у європейських монархів, вогняним смерчем по московських містах, Криму й імперії Османів козаки довели свою силу. Тож не було в них часу на думки про вищу справедливість. Треба було просто жити, що само по собі означало війну у тому далекому столітті...
Обличчя королевича сяяло не менше, ніж його коштовні обладунки. Сидячи на тонконогому арабському огирі, Владислав увесь час повертався назад і позирав на своє військо.
Перед непотрібним тепер табором стояли польські полки. Виблискуючи панцирями і кольчугами, оповиті султанами і загорнуті в дорогі хутра шляхтичі ще й зараз намагалися виглядати бадьоро, готовими до бою у будь-яку мить. Але якщо придивитися ближче, ставали помітними наслідки семитижневої важкої кампанії. Хворобливо блищали запалі очі на пожовклих загострених обличчях. Випирали ребра на кінських боках. Усе ще високо в небо підіймалися різнобарвні хоругви, але вітер тріпотів їхніми обгорілими краями, зазирав у дірки від куль і картечі. Жовто-коричнева багнюка, здавалося, навіки в'їлась у жупани. Десь позаду соромливо ховалися полки прусських ландскнехтів. Їхні вояки уже помітно хиталися од вітру: серед них найбільше лютували хвороби.
Але цього Владислав не помічав, не хотів помічати. Зараз перед ним було польське лицарство, яке зупинило турецьку армаду. Тож усі мали виглядати відповідно. Він махнув рукою сурмачеві. Це був знак до перешикування війська. Сурма срібним голосом пролетіла над головами жовнірів, і тисячі людей зарухалися, займаючи свої місця. Перед окопами виростала велетенська фігура орла, що розпластався над полем бою. У голові знаходився сам Владислав. Він весело сміявся, перемовляючись із почтом.
- То є славне військо, чи не так, панове?
- О, так, найсвітліший князю! - підтакував Любомирський, щільніше загортаючись у м'який хутряний плащ.
- Ці лицарі показали, що вони можуть. Гадаю, Осман дуже не задоволений, - бундючився пан Лєсковський.
Зачекавши кілька хвилин, Владислав ображено надув губи.
- Але вони, прошу пана, зовсім не ввічливі. За домовленістю, Осман мав би шикувати військо для привітань!
Він повернувся до хорунжого, який, сидячи поряд на коні, тримав особистий штандарт королевича.
- Дайте мені далекозору трубу.
Хорунжий похапцем витягнув із сідельної сумки невеличкий оптичний прилад. Владислав розклав трубу і почав розглядати турецький стан.
- Шикуються... Ну що ж, зачекаємо! Пан Березнецький поки що може розповісти нам, як там справи у Варшаві.
Рудовусий немолодий уже шляхтич здригнувся і торкнув коня, наближаючись до королевича.
- У Варшаві тільки й розмов, що про вас, пане Владиславе. Вельможне панство пишається вашими перемогами, як власними...
- Ну, ну, впізнаю наше панство. Ходити павичами перед гарненькими панночками для них важлившіе за оборону отчизни. А ви, пане Березнецький, чи не занадто довго затримались?
- Але, прошу пана, нас затримали татари! Ми не могли з паном Косоховським полишити Кам'янець, це було б самогубством! - гладкі щоки Березнецького затряслись у праведному обуренні.
- Пробачте, пане Березнецький, - недбало махнув рукою Владислав, - я не мав на меті вас ображати. Але не дуже давно ротмістр Віленський зробив те, що не змогли зробити ви з паном Косоховським. Однак зараз не про те. Як там пані Луїза?
- О, вона не могла дочекатися вас, князю. Просила навіть, щоб я взяв її з собою...
Та далеко не всім спадало на думку подібне, не звикли-бо запорожці до м'якості й лірики. А хто й задумувався на мить, той лише трусив головою і ще з більшим завзяттям кидався до натовпів довкола горілчаних бочок. Такими були ці люди, що не боялися смерті у бою і мов навмисне її там виглядали. Вони були лише частиною свого часу, його наслідком. Зробивши війну своїм головним заняттям, запорожці лише ставили собі за мету вижити у диких безмежних степах, серед безлічі ворогів. До великої і сильної України було ще неймовірно далеко, але вони раз і назавжди заявили про себе як про могутню націю воїнів. Службою у європейських монархів, вогняним смерчем по московських містах, Криму й імперії Османів козаки довели свою силу. Тож не було в них часу на думки про вищу справедливість. Треба було просто жити, що само по собі означало війну у тому далекому столітті...
Обличчя королевича сяяло не менше, ніж його коштовні обладунки. Сидячи на тонконогому арабському огирі, Владислав увесь час повертався назад і позирав на своє військо.
Перед непотрібним тепер табором стояли польські полки. Виблискуючи панцирями і кольчугами, оповиті султанами і загорнуті в дорогі хутра шляхтичі ще й зараз намагалися виглядати бадьоро, готовими до бою у будь-яку мить. Але якщо придивитися ближче, ставали помітними наслідки семитижневої важкої кампанії. Хворобливо блищали запалі очі на пожовклих загострених обличчях. Випирали ребра на кінських боках. Усе ще високо в небо підіймалися різнобарвні хоругви, але вітер тріпотів їхніми обгорілими краями, зазирав у дірки від куль і картечі. Жовто-коричнева багнюка, здавалося, навіки в'їлась у жупани. Десь позаду соромливо ховалися полки прусських ландскнехтів. Їхні вояки уже помітно хиталися од вітру: серед них найбільше лютували хвороби.
Але цього Владислав не помічав, не хотів помічати. Зараз перед ним було польське лицарство, яке зупинило турецьку армаду. Тож усі мали виглядати відповідно. Він махнув рукою сурмачеві. Це був знак до перешикування війська. Сурма срібним голосом пролетіла над головами жовнірів, і тисячі людей зарухалися, займаючи свої місця. Перед окопами виростала велетенська фігура орла, що розпластався над полем бою. У голові знаходився сам Владислав. Він весело сміявся, перемовляючись із почтом.
- То є славне військо, чи не так, панове?
- О, так, найсвітліший князю! - підтакував Любомирський, щільніше загортаючись у м'який хутряний плащ.
- Ці лицарі показали, що вони можуть. Гадаю, Осман дуже не задоволений, - бундючився пан Лєсковський.
Зачекавши кілька хвилин, Владислав ображено надув губи.
- Але вони, прошу пана, зовсім не ввічливі. За домовленістю, Осман мав би шикувати військо для привітань!
Він повернувся до хорунжого, який, сидячи поряд на коні, тримав особистий штандарт королевича.
- Дайте мені далекозору трубу.
Хорунжий похапцем витягнув із сідельної сумки невеличкий оптичний прилад. Владислав розклав трубу і почав розглядати турецький стан.
- Шикуються... Ну що ж, зачекаємо! Пан Березнецький поки що може розповісти нам, як там справи у Варшаві.
Рудовусий немолодий уже шляхтич здригнувся і торкнув коня, наближаючись до королевича.
- У Варшаві тільки й розмов, що про вас, пане Владиславе. Вельможне панство пишається вашими перемогами, як власними...
- Ну, ну, впізнаю наше панство. Ходити павичами перед гарненькими панночками для них важлившіе за оборону отчизни. А ви, пане Березнецький, чи не занадто довго затримались?
- Але, прошу пана, нас затримали татари! Ми не могли з паном Косоховським полишити Кам'янець, це було б самогубством! - гладкі щоки Березнецького затряслись у праведному обуренні.
- Пробачте, пане Березнецький, - недбало махнув рукою Владислав, - я не мав на меті вас ображати. Але не дуже давно ротмістр Віленський зробив те, що не змогли зробити ви з паном Косоховським. Однак зараз не про те. Як там пані Луїза?
- О, вона не могла дочекатися вас, князю. Просила навіть, щоб я взяв її з собою...
Вы читаете Хотин
×