Хотин

внутрішнім зором він бачив прадавніх мисливців, що жили серед жорстокого світу дикої природи і передавали цю зброю від батька до сина як символ мужності, сили і звитяги у боротьбі за життя.
Знайшовши у темряві руки Максима, зрізав пута і з нього. Горбоніс зрозумів усе без слів і на знак подяки на мить міцно обхопив Андрієву потилицю і притисся своїм чолом до його. Поволі всі троє почали переповзати до місця, де, за словами Мороза, очікували лісовчаки.
Потомлені бранці спали важким сном, тулячись один до одного у пошуках хоч якоїсь можливості зігрітися. Нещасні люди, вигнані з домівок. Вони змушені були дивитися на смерть близьких, коли татари звільняли ясир від старих, занадто малих і хворих. На їхніх очах падали, обливаючись кров'ю, старі батьки і розліталися на друзки черепи їхніх немовлят. Палало нажите роками важкої праці майно. Андрій раптом пригадав свій хутір, маму, сестричок. Те, що він роками намагався викреслити з пам'яті, забути, як нічний жах, знову наринуло так яскраво, мов відбувалося лише вчора. У горлі чомусь знову забринів клубок, як тоді, у перші тижні на Січі.
Несподівано Андрій відчув, як хтось міцно вхопив його за шаровари. Він миттєво повернувся і підняв над головою келеп. Прямо перед ним були великі дитячі очі.
- Дядечку, візьми мене з собою, - прошепотіла дівчинка.
Андрій ошелешено мовчав, не маючи сил поворухнутися.
- Візьмеш? Я боюся тут... - шепотіла дитина.
- Я... Я не можу... О Господи! Куди я тебе візьму?
Дівчинка тихо заплакала. А у рукав жупана вже вчепилася друга рука. Жінка, що притискала до себе дитину, намагалася поглядом знайти у темряві очі Андрія.
- Забери її, козаче, забери, молю... Бог тобі віддячить.
Андрій шарпнув рукою, звільняючи рукав.
- Ви здуріли!
- Молю, козаче!
- Як я її заберу, коли самого, може, зараз на той світ спровадять? Хочете, щоб і її зі мною?!
Біля пригаслого вогнища заворушився татарин. Він повільно звівся на нетверді ноги. Далеко не відходячи, справив малу потребу, потім підкинув до вогнища оберемок хмизу і за мить уже знову хропів. Бранці притихли. Напружено чекали, тиснучись до вологої землі.
Хвилин через десять вогнище знову пригасло. Жінка ще сильніше схопила Андрія за жупан і зашепотіла, обпікаючи гарячим подихом:
- Забери! Хай уб'ють, хай! На все воля Божа, може, якраз... Ти сильний, ноги швидкі маєш, забери! Як же їй з літ дитячих у неволі?!
- Що там, Андрію? - почувся шепіт Максима.
- Зараз.
Андрій м'яко, але сильно охопив руку жінки, що нею вона вп'ялась у промокле сукно.
- Пусти, матінко. Не можу я. І сам загину, і її загублю. Вибач...
Жінка забилась у безголосих риданнях. Вона розтиснула пальці, й рука її безсило впала на землю.
- Боїшся! Дитини боїшся! - тільки й прошепотіла.
Нечутно підповз Максим.
- Що в тебе?
- Не за себе боюся, матінко! За неї! Занапащу ж. Татари не жартуватимуть. Але я обіцяю повернутись. Обіцяю!
- Коли ти там уже повернешся... Та й куди? Ех, ти, запорожцю... - у тихому голосі жінки був навіть не розпач, а чорна важка туга.
- Андрію, не гаймося! Ще татари прокинуться.
Вони поповзли далі, минаючи сплячих бранців. Андрій не витримав і ще раз обернувся.
- Вірте мені, повернусь! Обіцяю!
Нарешті наблизилися до лісовчаків, що лежали утрьох, один біля одного. Один із поляків повернувся до прибулих і зашипів:
- Лотри, пся крев! Такий рейвах учинили. Тихше не могли?
Андрій підповз до поляка. Мовчки показав келеп. Той у відповідь продемонстрував невеличкий кинджал. Потім