Хотин

- Реєстровиків.
- Один поки був, а ви хіба не реєстрові?
- Ні, ми з Низу.
- А... - поважно протянув Мороз. - І що, теж попали?
- Як бачиш, а ондечки хто?
- То ляхи, козаки Лісовського, знаєте?
Андрій ствердно кивнув головою.
- То ось я і кажу! Хто ж думав?! Ну, сказали: мир! Пиятика, гулянка, з гармат стрілянина... Добре ми врізали, що там казати. А діло до вечора, от сотник Чернецький і послав до лісу по дрова. П'ятьох нас було... віз іще. Добрий був віз! Там бусурмани й кинули, може, знайдуть ще його товариші. А нас уже зась... Четверо, що зі мною були, там і попадали, а мене, собака, арканом поцілив. Ось тобі й мир...
- А лісовчаків як взяли? - не вгавав Андрій.
- Чорт його маму знає, їхні татари пізніше пристали до моїх.
Андрій повернувся до Максима.
- Треба з ними теж зговоритись. Як поснуть татари, разом і почнемо. А там, як кому Бог дасть.
Мороз раптом пожвавився. Він гаряче зашепотів Андрієві у вухо:
- Хлопці те що треба! З такими можна кашу варити. Чув, вони теж щось шепотіли...
- Гей, шакал паршивий! Тихо сиди. Як бігти задумав, різати будемо. Ногай вас собак якші знати. Ніч добре стерегти! - почувся над головою голос одного з татар. Кривоногий людолов стояв, поглядаючи на бранців.
- Ти, кайсак! - він вказав на Андрія. - Покажи руки.
Андрій мовчки повернувся, показуючи міцно спутані за спиною долоні.
- Якші. А ти! - брудний палець із довжезним чорним нігтем вказав на Максима.
Упевнившись, що і в того руки зв'язані, татарин дістав зі шкіряних піхов на поясі великого кривого ножа.
- Тікати кайсак буде, піймаю. Убивати не буду. Язик відрізай! Очі відрізай! Тут, - він указав ножем Андрієві у пах, - євнух роби! Ха-ха! Кайсак дамой прибігай, його ханум сама вб'є!
І татарин мало не покотився зі сміху, задоволений власним жартом. Посміявшись, він перевірив пута ще у кількох бранців і пішов до багаття. Довкола гурту полонених розпалили чотири вогнища. Біля кожного сіли по троє-четверо вартових. Вони смажили шматки конятини на довгих дрючках і перемовлялися своєю тарабарською мовою. Час від часу прикладалися до чималенького бурдюка з вином і пахкотіли люльками.
Минали години, а татари ніби й не збиралися спати. Було вже далеко за північ, дощ припинився, і вогнища палали досить яскраво. Захмелілі татари весело сміялися, голосно розмовляли, цямкаючи, жували недосмажене м'ясо. Стомлених козаків почав долати сон. Коли в Андрія перед очима вже закрутилися веселі картинки, хтось обережно пхнув його у бік. Кульбаба розплющив очі. Мабуть, він спав деякий час, тому що тепер від татар долинав лише храп. Вогні почали згасати, а на голову сіявся дрібний дощик. Десь недалеко шурхотіли дерева. Його ще раз штурхнули.
- Хто тут? - прошепотів Андрій.
- Мороз, - долинуло у відповідь. - Я говорив з лісовчаками, вони готові. Треба повзти до того вогнища, що найближче до лісу.
Андрій повільно, щоб не робити шуму, звівся. Він щосили напружив м'язи рук. Мотузки з болем увіп'ялися в зомлілі зап'ястя, проте пута не піддалися. Кульбаба мало не застогнав від болю. Раптом він відчув, що мотузки хтось намагався розв'язати. Чиїсь руки марно шукали у темряві міцно затягнуті вузли.
- Морозе, - пошепки покликав Андрій.
- Зачекай, зараз... А на біс йому! Добре затягли!
- Ти що, розв'язаний?
- Розв'язаний, розв'язаний. Це лісовчаки, у них ніж є.
- Не гайнуй часу, Морозику. У мене в сорочку крем'яний келепок зашито, дістань і розріж.
Трохи помацавши, Мороз натрапив на зігрітий теплом тіла шматок каменю. Він швидко розірвав Андрієву сорочку і дістав прадавню зброю. Похапцем заходився різати мотузку. За хвилину Андрій з насолодою потирав занімілі руки. На деякий час кінчики пальців наповнив пекучий біль, який незабаром зійшов із приємною хвилею свіжої крові. Ще не зовсім слухняні пальці стиснули примітивне знаряддя. У цей момент воно здавалось Андрієві чимось більшим, ніж шматок каменю. Якимось