Хотин

- Треба до Семена. Напевне, узгодимо час і порядок руху.
- А... То я зачекаю, - сказав Максим.
- Максиме! Не грай шимка! Чи я не зрозумів, чого ти хочеш?
- То що скажеш?
- Боюсь я за тебе, братику! Джанібек-Ґірей тут свого не впустить. Чи ти на каторгу захотів?
Максим посміхнувся.
- На все Божа воля. Як на роду написано, так і станеться, сам колись казав.
- Ох, гріх на душу беру! - Микита глибоко зітхнув. - Як хочеш, не маленький... Тільки от що! Ти мене дочекайся. Прийду від кошового, тоді поїдете.
- Чому поїдете?
- Тому! Я тебе самого не пущу, бери Кульбабу з собою. Я йому сам скажу...
- Але ж...
- Ніяких але ж! Мені спокійніше... І по коневі на переміну візьмете. Я думаю, ми до Кам'янця не підемо, щоб поляків не зустріти... Одне слово, чекай мене тут.
Через півгодини Непийпиво повернувся у супроводі Андрія. Той, як завжди, був веселий і безтурботний. Лукаво підморгнув Горбоносу.
- А мені панянку знайдеш?
Максим засміявся.
- Ха! Знайдеш! Ти ж краківську хотів!
- Така вона, доля сіромахи: дають - бери...
- А як б'ють?
- Хай спробують!
- Мені б ваш настрій, - стурбовано сказав Микита.
Він сів на товсту колоду біля кабиці і почав накладати люльку. Потім, не кваплячись, висік вогню, припалив трут і роздмухав жарину. Затягнувся гірким тютюновим димом.
- От що. Виходимо опівночі. Йдемо позаду всіх полків, як і сюди йшли. Спочатку на Жванець, потім, минаючи Кам'янець, на Бар. Там виходимо на Кучманський шлях і далі ним через Буг та Інгул до Чорного моря. А там на Чорний шлях і до Базавлука. Вас, звісно, ніхто чекати не буде... Ех, і я б з вами, та не можу! Матиму тепер, про що думати...
- Будь спокійний, Микито! Я за ним наглядатиму, - авторитетно заявив Кульбаба.
- Сам не влети... Ну що ж, - Микита подав Максимові руку, - з Богом. Їдьте до Інгулецької паланки, як нас не наздоженете. Там на Саксагані є хутір Чубенків, знаєте?
- Я знаю, - недбало кивнув Андрій, - у тому році там раків ловили, ото раки!
- Так, раки добрі... - Микита встав, - їдьте вже. Доки військо не знялося, вам безпечніше буде. Чубенкові перекажете від мене привіт. Скажете, може, сам зберуся, навідаю старого...

Вітер несамовито бив у вуха, а по обличчю боляче шмагали мокрі гілки, заліплюючи очі жовтим листям. Кінь напружено дихав і мчав усе далі й далі, перескакуючи рівчаки, калюжі та пеньки. Десь зліва чувся тріск: там пролазив через хащі Кульбаба, а позаду земля стогнала під сотнями копит. Татари майже не мали сумніву в своєму успіхові й весело перегукувалися. Навздогін козакам летіла образлива татарська лайка.
Максим протер очі. Кінь, косячи на вершника бузковим оком, немов благав про відпочинок. Та Горбоніс зціплював зуби і ляскав змилену тварину плазом шаблі. Десь позаду залишилися спис і мушкет, що їх вирвали з рук густі чагарники.
- Максиме! Чуєш, Максиме?! - доніс вітер хрипкий голос Кульбаби.
- Чую!
- Роз'їдемося, Максиме! Єдиний вихід...
- Ні! Вперед! Вперед! - кричав Горбоніс.
- Їдь, Максиме, я завертаю. Давай!
- Куди ти, дурню?!
Та було вже пізно. Хрускіт зліва припинився. Андрій зупинив коня і, діставши шаблю, повернув назустріч переслідувачам. До них залишалось якихось сто кроків.