Хотин

- Андрію! Ти що?! Вперед, там річка, маємо надію!
Кульбаба побачив, що Горбоніс наближається до нього. Він мало не заплакав:
- Максиме, тікай! Зараз же. Не можу я з тобою, кінь ногу пошкодив. Скажеш батькові...
- Сам скажеш. Або ніхто!
Татари наблизились і оточили двох мокрих і розхристаних козаків щільним колом. Деякий час стояли мовчки, темні і хижі, було чути лише брязкіт кінської збруї. Кілька чоловік натягнули тятиви луків, але випускати стріли не поспішали. Козаки важко дихали, спокійно позираючи на ворогів.
- Ех, Максиме, Максиме. Ну, чого ти повернувся, тепер удвох... Ні за цапову душу...
- Як є, так є. А як би я Микиті в очі подивився? А батькові твоєму? Чому коня не замінив?
- Відстав він, братику, ще під лісом.
- Тьху ти! Доля собача... - зітхнув приречено Горбоніс.
Один із татар виїхав наперед. Тримаючи напоготові пістоль, наблизився до друзів.
- Гей, кайсак! Ятаган кидай, яничарка кидай! Якші жити будеш. Ятаган піднімай, помирай якші!
Рука, що нею тримав пістоля, помітно тремтіла, а в очах читався страх.
- Що будемо робити? - позираючи на татарина, запитав Андрій.
- Здаватися будемо, що тут вдієш? Оком моргнути не встигнеш, як дзюрок нароблять.
- Дулю їм! Я в неволю не піду!
- Не дурій! Стій тихо і слухай.
- Що слухати? Давай хоч по одному з собою заберемо!
- Не встигнеш! Кидай, кажу, шаблю! Дасть Бог, виберемось...
Андрій знехотя пожбурив шаблю на мокре листя. За ним те саме зробив Горбоніс. У ту саму мить над ними цвьохнуло кілька арканів. Татари зірвали запорожців із сідел і мовчки накинулися на них, заламуючи за спину руки. За хвилину обидва лежали зв'язані мотузками з сиром'ятної шкіри. Ґелґочучи щось по-своєму, людолови роздивлялися здобич, що її знайшли на козаках і у сідельних сумках. Із задоволенням витрусили золото з чималого гамана Кульбаби, розвернули довгий шовковий очкур. Мацали зашкарублими пальцями товсте сукно жупанів і жовтий сап'ян чобіт. З кишені Максима витягли золоту каблучку з великим діамантом - подарунок, що його він віз Юстисі. З байдужістю Горбоніс поглядав на річ, заради якої відмовився від доброї половини належної йому здобичі. Що тепер з неї, якщо і сам він може стати чужою річчю. Татари їх майже не били, а це свідчило лише про одне: вони вже ясир...
А маленькі кривоногі ногаї вже скидали на купу відрізи кармазину, лундишу, шиті бісером папуччі з сідельних сумок. До них прилучили золотий келих, десяток пістолів і дві шаблі у коштовних портупеях. Зверху лягли цяцьковані порохівниці - натруски й улюблений ніж Андрія з гострим, як бритва, лезом дамаської роботи.
- О, кайсак багатий, добрий ясир! Кайсак міцний, каторга якші працювати. Вставай, гяуре! Неволя підемо! - один із ногаїв сильно копнув Кульбабу ногою.
Незважаючи на холодний жовтневий дощ, на запорожцях залишили лише жупани. На шиї їм одягнули зашморги і босоніж погнали за собою. Один з ординців потягнув, було, за повід Андрієвого коня, але, помітивши, що той не може ступати на передню правицю, зняв кульбаку і різонув його кривим ножем по горлу. Зі страшним хрипом тварина повалилася на землю і забила в агонії ногами.
Більше години йшли густим підліском, збиваючи до крові ноги. Поступово татари перестали звертати на козаків увагу й лише час від часу смикали за аркани, перевіряючи їх натяг.
- Як бидло, гонять, собаки! Ех, треба було кинутись у гущу - і справі кінець! - приречено говорив Андрій.
Максим довгим поглядом подивився на побратима. Може, Андрій уже втратив надію? Багато разів помічав він, як сильні й хоробрі люди ламалися, коли бачили перед собою безвихідь. Вони опускали руки і втрачали інтерес до життя. А серед них були й старші за Андрія... Набагато сильніші й досвідченіші. Невже й з ним таке?!
- Кульбабо!
- Чого?
- А горілки хочеш?
- Я крові хочу!
- Цур тобі, вовкулако!
- Сам такий. Я бусурманської хочу. Знайшов, коли вовкулаку боятися...