Хотин

Максим з посмішкою щосили ляснув Кульбабу по плечах. Татари повернулись і почали щось кричати. Один із них уперезав Горбоноса довгим батогом.
- Чого ти? - за хвилину зашепотів Андрій.
- Усе добре, з тобою виберемось.
Андрій зловісно посміхнувся, і Максим побачив у його очах той вогник, про який стільки говорив Непийпиво, ще коли Кульбаба молодикував. Веселі сині очі на мить стали схожими на бездонні провалля мушкетних стволів.
- А як і ні, то вони проклянуть цей день! Повір мені, братику... Підійди ближче.
Максим поступово наблизився до побратима.
- Що таке?
- Той келепок пам'ятаєш?
- Який келепок?
- Крем'яний.
- Той, із ями?
- Він. Сила у ньому. Розумієш?!
- То й що з того?
- А те... Мені Микита казав. А він, ти знаєш... Я часом його боюся. Буває, як почне про щось, наче характерник... Наче у воду дивиться!
- Він такий... А келепок до чого?
- Я його у сорочку зашив. Ночі дочекаємо, дістану... Мотузки б тільки порвати.
- Дай Бог. А навіть як і ні, плювати! Ліпше в Україні померти. Я з тобою згоден. Тільки тоді, відразу, було зовсім безглуздо.
- Вийде все! Бачив уже таке... Тоді теж дощ ішов, у них хмиз погано горів, світла мало було... Ох і гнали ж вони мене!
Татари почали оглядатись, і козаки замовкли. Боячись, щоб їх не тримали окремо на ночівлі, Максим і Андрій дещо розійшлись, опустили голови й, похнюпившись, чалапали по калюжах. Розмову припинили й тільки голосно зітхали, викликаючи серед татар зловісний сміх.
Через годину з'єдналися ще з одним чамбулом, вершників із тридцять. Сиве небо почало чорніти, коли нарешті вирішили спинитися на ніч. Татари злізли з коней і почали розпалювати вогнища. Очевидно, вони добре знали, що до ранку ні козаки, ні поляки не вийдуть із таборів, тож нічого не боялися. Незабаром до них приєдналися ще два невеликих чамбули.
Ті, що прибули, мали дещо багатшу здобич, і скоро на узліссі, що його вибрали для табору, сиділо вже кілька десятків бранців. Переважно селяни, але були серед них і кілька козаків. До цього гурту підігнали й Максима з Андрієм.
- Тут твоя сиди, - коротко кинув татарин і пішов собі геть.
Козаки привітались і собі сіли на мокру траву. Ніхто не відповів. Бранці перебували в якомусь сомнамбулічному стані. Впершись невидючими очима десь перед собою, вони мовчки сиділи, лежали, похитувалися у німому розпачі. Брудні й подерті свитини, кожухи, жіночі плахти і жупани козаків здавалися темно-сивими під непривітним свинцевим небом. Тихо заводила середніх літ жінка, притискаючи до грудей худеньке дівча. Дівчинка була одною з тих, хто не повністю зрозумів усієї важкості горя, що на них впало. Великі блискучі оченята з цікавістю поглядали на двох козаків. Повз купку бранців бігали заклопотані татари, носячи з лісу хмиз і воду від річечки, що протікала поблизу. Неподалік двоє маленьких сейменів різали на вечерю стару кобилу.
До запорожців підсунувся худорлявий чоловік, років сорока, одягнутий у благенький жупан, який ще зберігав залишки колишнього синього кольору. Руки йому, як і всім бранцям-чоловікам, було міцно стягнуто позаду.
- Ви звідки, братчики? - пошепки запитав він у Максима.
- З-під Хотина, звісно, - відповів Горбоніс. - А ти хто будеш такий?
Козак у синьому жупані намагався почухати свого чималого носа об плече. Нарешті це йому вдалось, і він випрямив шию.
- Ох, кляті! Носа чоловік свого не ладен почухати! Звідки, питаєте? Кропив'янського полку козак Мороз я.
Чи то пак був? От лихо, сходив по дрова на свою голову!
- Скільки вас тут? - запитав Андрій.
- Кого це нас?