Хотин

Ганжа ще деякий час стояв над ліжком і дивився на гетьмана. Як же він здав! Тільки тінь залишилася від дужого колись козака. Якось раптово шкіра на руках стала блідою і прозорою, вкритою цяточками коричневих плям. Крізь неї проглядали темні сиві жили й вузли сухожиль. Ще вчора смоляна з сивиною борода враз побіліла, а очі десь глибоко запали. На пальці лівої руки страшно було дивитися: чорні й розпухлі, вони нагадували товсті ковбаси... Не вірилося, що вже ніколи ця видатна людина не скочить у сідло, не підніме вгору руку з блискучою булавою і не гукне дужим голосом до веселого сурмача: "Давай гасло до бою, сину!"
- Ні, ще не час, батьку! - сказав Ганжа невідомо до кого і рвучко вийшов з намету.
Тим часом Низовий кіш готувався до від'їзду. Козаки похапцем лаштували у дорогу вози, кували коней і стягували з обжитого за півтора місяця табору розкидане по ньому майно. Таке саме заворушення панувало й у реєстрових полках. І ще не відлунав у замку над річкою бенкет, як Запорізьке Військо було готове в дорогу. Поляки, заклопотані власними зборами, не звертали на це уваги.
Микита походжав повз вози, гарби й велетенські кантари. Прискіпливо оглядав, як змащено колеса, закріплено вантаж. Наказував віддати коням залишки фуражу, щоби без зупинок проїхати якомога далі від сплюндрованого військами Хотина і пограбованих довкола нього сіл.
- Маківко, чортів сину! Куди ти ту діжку тягнеш?
Верткий Маківка підвів голову і витер рукавом спітніле чоло. Перед собою він котив чималу бочку з-під пастреми.
- Як куди? На воза...
- Покинь, вона розсохлась!
- Ще чого! Покинь! Підлатаю потім, аякже...
- Тьху, дурень! Возів не вистачає! Ти розумієш чи ні? Кому казав весь непотріб тут залишити. Чи, може, я поранених покину, чи здобич?!
Маківка у нерішучості розкрив рот.
- Та воно так... Але ж добра ще діжа!
- Кинь, кажу!
- Та добре, добре!
Залишивши бочку, Маківка пішов до свого воза. По дорозі знизував плечима і вимахував руками.
- Облиш, облиш! Добра ще... Ех!
До Микити підбіг Горбоніс. Очі його сяяли. Але, незважаючи на те, що питання було викарбувано у погляді, почав здалеку:
- Добре, що коней пригнали...
- Добре, - невизначено відповів Микита.
- Так, он скільки майна доведеться залишити. Он свинцю п'ять пудів під кузнею. Шкода.
- Свинець заберемо. Он мотлох усякий на вози носять... Товкачу! Товкачу!
Товкач, який поблизу стояв на возі й змотував порубаний і поколотий списами турецький одяг, підвів очі:
- Га?
- На біса воно тобі? У крові ж усе, та так, що не відмиєш!
Товкач, зітхнувши, згріб колись коштовні речі і кинув у калюжу.
- Та бачу! Гадав, може, відмию, залатаю...
- Чи тобі мало?! Іди он, краще, пушкарям допомагай гармати вантажити.
Не сперечаючись, Товкач сплигнув із воза і попрямував до кантари, що на неї четверо козаків підіймали важкі мортири на товстих, збитих з дубових дошок лафетах.
- Кошовий що каже? - знову заговорив Максим.
- А що він має казати?
- Ну, коли в дорогу.
- Та дочекаємося темряви і вперед.
До курінного підбіг джура кошового отамана.
- Вас кличе кошовий, батьку, - мовив захеканий козачок.
- Добре, йду.
Джура кивнув головою і побіг далі.