Хотин

- Чому пізно? - стривожено запитав Ганжа.
- Хвороба розійшлася тілом. Тепер треба тільки очікувати...
- А чого очікувати? - знову загудів Дорошенко. - Ви б, пане лікарю, лікували!
- Я ще раз кажу: роблю все можливе. Але тут не завжди допомагають найлшші ліки... Багато залежить від самого хворого, від його життєвої сили. Маємо лише молитись і сподіватися на краще. Як кажуть: "Домінус вобіскум".
Раптом хворий зарухався. Він подивився навкруги і обережно сів на постелі. Схудле обличчя над сивою бородою виглядало, як у мерця.
- Лежіть, пане гетьмане! - загукав лікар. - Вам не можна вставати!
- Я добре почуваюся, - хрипким голосом озвався Сагайдачний. Він повільно переводив погляд з одного присутнього на іншого.
- Скільки я був без свідомості?
- Довго, батьку, - тихо озвався Іван Зискар.
- День і ніч, - додав лікар.
- І що тут у вас?
- Пане гетьмане, усе добре! Вам потрібно відпочивати, - замахав руками лікар.
- Чекай, ієзуїте! На тому світі спочину. Ганжо, що тут у вас?
- Усе добре, батьку. Війна закінчилася, збираємося додому.
- А ляхи що?
- Ляхи як ляхи. У море заборонили ходити, на Крим... Але того, чого боялися, не сталося.
- Добре... У море і без їхнього дозволу підемо, - Сагайдачний говорив повільно, часто припиняючи мову.
- Коли відходимо?
- Уранці. Турки ввечері з татарами, на світанку Владислав, а ми після них одразу. Так Любомирський наказав.
- Чому ми останні?
- Так наказано...
Сагайдачний хвилину помовчав, переборюючи пекучий біль у руці. Потім підкликав лікаря.
- Принеси мені ще того неронового теріаку, він трохи полегшує...
- Так, так! Я все зроблю! Тільки, пани полковники, прошу вас, дивіться, щоб він не вставав!
- Не вставатиму, - Сагайдачний безсило відкинувся на постелі.
Швидкими кроками лікар вийшов із шатра. Теріак готувався з домішками золота й срібла, тож обережний ченець тримав такі дорогі ліки лише у замку. Сагайдачний це добре знав.
- От що, - мовив він, коли лікар вийшов, - Зискар, Дорошенко, Куроша, Шило... Одне слово, усі! Починайте готувати полки до переправи. Як стемніє, знімаймося. Розумники, вражі ляхи! Мало їм того, що війну виграли, ще й м'яке місце їм прикривай... Знають-бо, Джанібек-Ґірей так собі до Бахчисараю не повернеться, ще в дорозі обози потарбає. Та вже нехай вибачають... Усі зрозуміли?
- Зрозуміли, батьку, - відповіли полковники.
- Ну, то з Богом.
Один за одним полковники повиходили з намету. Залишився лише Тарас Ганжа.
- Що думаєш, пане осавуле?
Ганжа знизав плечима.
- Не сподобається це Владиславу.
- То й хай! Що з того?
- Вони ще ж нічого не виконали з обіцяного...
- І не виконають, Тарасе...
- Як же це?!
- А от так. Я ще тоді в короля зрозумів, але надіявся, що не буде цього. А зараз... Доки самі не візьмемо, ніц не матимемо. Та тільки не мені вже це робити... Чую, віджив. У Київ мене завезіть, до Братства... Там хочу померти. А самі готуйтеся до війни з ляхами, ось моя порада. Якщо зараз Османові не продали, незабаром самі кинуться... У них руки розв'язані... тепер... зможуть усі сили на нас кинути. - Сагайдачний говорив останні слова вже крізь силу і нарешті затих. Важкий сон здолав його зболене тіло, і він відкинувся на постелі важко, зі свистом дихаючи уві сні.