Хотин

- Зігрілись?
- Чекай, батьку! - повільно вимовив Кульбаба. Він зубами витягнув корок із плетеної сулії. - Давай ще по чарці, Горбоносику.
Максим мовчки підставив дерев'яну чарку. З бульканням у неї полилася прозора, як сльоза, горілка. Андрій підхопив другу чарку і наповнив її по вінця.
- За здравіє! - мовив, пригладивши короткі вуса.
- З днем народження! - відізвався Микита.
Випили. Андрій голосно видихнув. Занюхав шматком в'яленої баранини й подивився на Микиту.
- Треба повертатись!
Непийпиво знизав плечима.
- Ти що, з татарами теж хильнув?
Андрій подивився на курінного серйозно і якось винувато.
- Мушу, Микито.
- Що значить мусиш?
- Він обіцяв, - озвався Максим.
- Тьху на вас, скурві діти! Та кажіть до пуття, що сталось.
- А те сталося, батьку курінний, що мене жінки лаяли... Просили допомогти, а я не міг... Треба повертатись!
- Куди?
Кульбаба коротко переповів усе, що з ними трапилося. Розповів про бранців-селян, лісовчаків, Мороза. Про дівча з великими оченятами і прокльони, що ними проводжала його літня селянка. Пригадав крик Мороза десь у хащах... Микита слухав і не впізнавав молодшого товариша. Десь зникла зверхність і безтурботність, навіть бездумна хоробрість, якою супроводжувались усі вчинки Кульбаби. Не було у його словах нічого напускного. Андрій розповідав про дівчинку, і сльози бриніли у його очах. І Микита зрозумів, що ставав свідком разючої зміни в Андрієвій душі. Із бадьорого і безстрашного хвалька виростав справжній запорізький козак. Лицар із тих, у кого боліла душа за рідну країну, у кого серце обливалося кров'ю за страждання народу, як його, Микитине. Такі кидали всі справи, коли чули, що людолови женуть ясир через безводний степ. Підставляли груди під ворожу зброю, не задумуючись, скільки з такої сутички можна добути "козацького хліба". Сотнями гинули, закриваючи собою відхід товаришів... А може, він і був таким? Веселий, хоробрий хвалько, але з великим серцем?
Микита раптом захотів міцно обійняти Кульбабу і розцілувати в обидві щоки. Але замість того він почав розпитувати хлопців про кількість і місцезнаходження татар. Ті розповіли все, що знали.
- Привабливо, сто чортів бусурманові в пельку! - задумливо мовив він. - Та треба б з кошовим порадитися. Поїду до нього.
- А хто тут мене поминає? - загув поруч голос кошового отамана. Семен Шило у супроводі двох джур під'їздив до возів Переяславського куреня.
- О дітки, побила трохи козацька доля? - запитав у Андрія з Максимом.
- Добридень, батьку, - козаки потягнулися, щоб скинути перед кошовим шапку, але тільки пошкрябали чуби. Шапки разом із рештою майна залишились у татар.
- Не побила, батьку! - Андрій перейшов на свій звичний тон шибайголови. - Ми ще самі кого хоч поб'ємо!
- Хо! Відважний у Кульбаби синок. У самого душа тіла не тримається, а він храбриться. Добре, синку!
Шило повернувся до Микити.
- Що ти хотів? - запитав уже серйозно.
- Та ось, - Микита вказав на козаків, - кажуть, татари ясир женуть, тут недалеко. Чамбул невеликий...
- Невеликий, це який?
- Шабель півтораста.
- То що від мене потрібно?
- Дозволь!
Кошовий трохи помислив.
- А що? Тут і думати нічого. Давай, Микито, з Богом.
- Зрозумів! - Микита повернув коня, щоб наздогнати курінну хоругву.