Хотин

- Прости мені, прости, що не вірила... - усе шепотіла жінка.
Андрій почервонів і підняв селянку, що стояла на колінах.
- Встаньте, матінко! Я вам що, пан?!
Нарешті жінка заспокоїлась і лише схлипувала, весь час благаючи Бога нагородити спасителя-козака. Андрій присів біля дівчинки.
- Ну що, тепер не боїшся? - запитав у неї весело.
- Тепер ні.
- От і добре! Нема чого їх боятись. А звати тебе як?
- Яринкою.
- Гарне ім'я! Як сонечко. Звідки ти, Яринко?
- Ми з бабусею зі Жванця... Тараса Коваля знаєте?
- Ні, не знаю, - знизав плечима Андрій.
- То мій татко, він теж у війську.
- Добре! Скоро, мабуть, повернеться, війні вже кінець. А я Андрій Кульбаба з Низового коша. Років скільки тобі?
- Десять.
- О! Та ти ще зовсім маленька! Ну, а підростеш, підеш за мене?
Яринка миттю зашарілася і опустила очі, але, ні на хвилину не задумавшись, відповіла не по-дитячому твердим голосом:
- Піду!
- Ну, то кажи батькові, нехай років через сім сватів чекає! Он, - Андрій показав на запорожців, що стояли неподалік, - весь курінь у свати приведу!
Андрій похапцем почав нишпорити у кишенях.
- Що ж подарувати тобі?! Нехай йому грець! Ні намиста, ні сережок... Тримай ось дукат на згадку про мене! Дивися на нього і згадуй, що сватати приїду. Ти ж тепер знаєш: як пообіцяю, так тому і бути!
- Чекатиму... - тихо промовила вона.
Андрій випростався.
- Ну що ж, люди добрі, бувайте! А хто з нами хоче, он курінний наш, батько, він і скаже все.
Різко повернувшись, Кульбаба попрямував до козацького гурту. Слідом за ним, відшукуючи очима курінного, подалося кілька чоловіків.
Через годину, поховавши вбитих побратимів і розділивши здобич, курінь вирушив у дорогу. Микита підганяв козаків, що не поспішали ладнатись у далеку подорож. До смерку він хотів приєднатися до коша. Все ж першими від місця стоянки рушили у напрямку Кам'янця два вершники. Це були все ті ж Кульбаба й Горбоніс. Бадьорим чвалом полетіли вони до мурів фортеці, що сіріли у далині. А на пагорбі біля невідомого селища їх проводжали дві постаті - жіноча й дитяча. Жінка все молилась і хрестила далеких козаків, а дівчинка міцно стискала нагрітий у руці дукат.
- Бабусю, а Низовий кіш, це далеко?
- Дуже далеко, дитино.
- Це ж йому довго їхати...
- Довго, Яринко, може, й все життя.
- Як це так?
- Так ось, усяке буває...
- А я чекатиму!
- Чекай, чекай. Такому можна вірити...

Прислухаючись до гучних ударів серця, Максим підіймався кам'яними сходами будинку Грабовських. Ще не минуло й місяця, як він був тут востаннє, а здавалося, що минула вічність. У пам'яті спливли ті щасливі кілька днів, що їх провів тут, і раптом усі негаразди важкої війни відійшли у далеке минуле. Бойовища, ревіння оскаженілого металу, кров і стогін помираючих стали чимось нереальним, важким і довгим сном. Саме життя до зустрічі з нею здавалося чимось недовершеним, занадто простим, щоб згадувати про нього. Значно складнішим усе ставало тут, біля цього похмурого кам'яного будинку з червоним череп'яним дахом. Тут усе мов дихало шляхетським походженням, навіть стрільчасті рами вікон