Хотин

- У мене все добре. Якщо ти поряд, усе добре.
- Я хвилювалася за тебе. Думала, а раптом і тебе... як Марека... Господи, що це я знову!
- Усе добре!
- Страшно було?
Максим уже зібрався відповісти звичайними для запорожця жартами, але чомусь замислився.
- Після того, як поїхав від тебе, боявся, - мовив він по хвилині роздумів.
- А до того?
- До того? Мабуть, ні. Я й не думав над цим. У нас це не заведено, розумієш?
- Не заведено боятися смерті?
- Звичайно. Хоча не всякої смерті. У бою вмерти - за честь, багато хто навіть шукає такої смерті.
- Господи, як це страшно. Як же ти жив серед таких шибайголів?
- А ти?
Юстися вперлася рукою Максимові в груди й подивилась на нього зверху вниз.
- А що я? Дружина шляхтича. Донька сотника...
- Отже, козачка?
- Звідки ти знаєш?
- Грабовський казав тоді, на герці. Я спочатку не зрозумів... Хлопська кров до своєї тягнеться. Такими були його слова.
- Мені він не наважувався таке сказати. Втім, я цього не приховувала. Так, я донька козацького сотника, але це не те саме, що кидатись у бій з надією померти. Батько мене беріг від жорстокості. Навіть із козаками забороняв розмовляти. Все ж ти не відповів на моє запитання.
- Вони не шибайголови, Юстисю. Вони дуже гарні й добрі люди. Просто живуть постійно під загрозою смерті. Тим, хто тремтить над своїм життям, дістається перша куля. Його рука слабка і не може втримати шаблю, а це смерть. Отже, хочеш чи не хочеш, а будеш сміливим. А ще ці люди найвірніші у світі друзі.
- Познайомиш мене з ними?
- Звичайно. З одним навіть завтра.
Юстися крутила на пальці подарований коханим перстень. Від свічок, що горіли у численних світильниках, у ньому вигравали тисячі блискучих вогників.
- Ніколи не бачила такого великого діаманта. Він, напевне, коштує великих грошей.
- Хіба? Це ж просто цяцька.
- Це діамант, дурнику, - Юстися грайливо скуйовдила Максимового оселедця.
- Це тобі подарунок від Гусейн-паші. У нього в наметі, здається, знайшли.
- Якого Гусейна...
- Того, того. Великого візира.
- Ти мій візир, - і Юстися нагородила Максима тривалим поцілунком.
Максим ухопив її в обійми і зазирнув в очі.
- Ти ще не передумала?
- Про що?
- Ти їдеш зі мною?
Юстися зітхнула і сховала обличчя у нього на грудях.
- Звичайно, соколе мій ясний, їду. Як же я без тебе?
- Можемо завтра вирушати?
- Навіть повинні. Олена залишиться тут і передасть усе матері Грабовського. Я вже домовилася з нею про це дуже давно. Зараз вона пакує мої речі... А крім того, якщо ще трохи зачекаємо, то ми можемо гірше перенести таку далеку дорогу.
- Про що ти?
Юстися повільно підняла очі на Максима. На її обличчі з'явився загадковий і разом з тим щасливий вираз. Оголена, у примарному світлі свічок, серед дзеркал, важких килимів і сукняних завіс, серед білих простирадл, вона здавалась особливо прекрасною.
- У нас буде дитина, Максиме! - прошепотіла вона.