і дубові дошки дверей, що на них тьмянів глибокою різьбою родовий герб.
Максим спинився, не здолавши й половини сходинок. А що, як вона не сама? Що сказати, якщо в отворі дверей з'явиться чуже пихате обличчя? Чи, може, не чуже? Може, й вона. Хіба не стомилася тут сама, без чоловіка, от і пригледіла козака. А далі кине в обличчя: "Хлоп!"
Максим дивився на родовий герб Грабовського, що, мов свинцева печатка, запечатував перед ним двері. "А! Як буде, так буде! - подумав він. - Як ні, Андрій в шинку біля Руської брами. Чарка горілки, добрий кінь і шабля-коханка. Додому, у Великий Луг".
Рішуче вхопившись за держальце дерев'яного молотка, що висів на ланцюгу перед дверима, кілька разів стукнув по чорному від часу дереву. За дверима під стелею великої вітальні глухо відповіла луна. Прокотившись коридорами, вона поступово зникла, перетворившись на хвилинну тишу. Потім залунали далекі кроки. Чіткі й стрімкі. Не могло бути сумніву - мармуровими плитами вітальні цокають жіночі черевички. Максим відчув, як серце загупало ще сильніше, наповнюючи скроні несамовитим дзвоном.
- Хто там? - почувся з-за дверей незнайомий жіночий голос.
- Я хотів би бачити пані Грабовську, - поважним голосом відповів Максим.
Клацнув замок, і важкі двері з рипінням ледь-ледь прочинилися. За ними стояла приємна молода дівчина у вишиваній сорочці. Вона дивилася на Максима з неприхованою радістю.
- Ну, нарешті! - посміхнулась.
Максим витріщився, нічого не розуміючи. Що означало оте "нарешті"? Він ще раз пильно вдивився у риси дівчини. Тепер її обличчя здалося йому трохи знайомим. Він наче бачив її минулого разу десь тут, але як її звуть?
- Хто ти? - запитав Максим, коли зрозумів, що не пригадає.
Дівчина раптом заметушилась.
- Та ви заходьте, заходьте. Зараз я скажу пані Юстисі. От вона зрадіє! - радісно заторохкотіла дівчина, але раптом схаменулась і продовжила спокійніше: - Не треба вам тут стояти...
"Це ж Олена, покоївка!" - пригадав Максим.
Він увійшов до вітальні, й Олена зачинила за ним двері. Велика кімната одразу занурилась у напівтемряву. Через кілька вузьких високих вікон вповзав похмурий день, але одразу ж всмоктувався темним дубом, що ним було обшито вітальню. Блискучі мармурові плити вели на сходи. Під сходами розташувались отвори ще трьох дверей.
- Олено, а тут, крім тебе і пані Юстисі, ще хтось є? - намагаючись говорити тихіше, запитав Максим.
- Ой, ну що ви. Відколи за пана Марека дев'ять день минуло, нікого. Ніби повимирали. Пані змарніла зовсім, і не їсть нічого. Біда з нею. Добре, що ви є, тепер вона одразу...
- Хто там, Олено? - приємною музикою влився у вуха Максима знайомий голос.
- До вас, пані! - голосно вимовила Олена, а потім зашепотіла до Максима: - Я піду... Ви йдіть до неї, вона там, нагорі.
Олена шмигонула в отвір дверей під сходами. У ту саму мить зверху з'явилася постать Юстисі. На якусь мить вона завмерла, як людина, що опинилась у сутінках після яскравого світла. Максим встиг розгледіти пишну оксамитову сукню, тонку талію, білий мереживний комірець і важкі хвилі русявого волосся.
- Максиме! - зойкнула Юстися і притисла руки до грудей. - Максиме, це ти?!
Кількома кроками Максим злетів по сходах і вхопив кохану в обійми. Вона кинулася йому назустріч, і за мить обоє злились у жаданих обіймах. Не тямлячи себе від щастя, Максим вкривав обличчя Юстисі поцілунками, а вона, стуливши повіки, підставляла вуста під ті цілунки, як під свіжий травневий вітерець. А руками гладила широку спину козака і щосили тулилася до нього, немов намагалася злитися з ним в одне ціле.
- Любий, любий, любий... Приїхав! Приїхав! - гаряче шепотіла, а він уже підхопив її міцними руками і закрутив, заколисав, як дитину.
- Усе позаду, горличко ти моя сизокрила. Тепер не відпущу. Тепер ти моя!
А Юстися обвила руками його шию і закоханими очима дивилася на Максима. Її обличчя сяяло. Олена, яка нишком глянула на закоханих, прикрила вуста долонею і засміялась.
- Дочекалася, голубонько! - прошепотіла вона і перехрестила закоханих.
Час для Максима зупинився. Він, мов крізь сон, бачив усе навколо. Довго тер себе турецьким милом у кімнаті для купання, поливав голову теплою водою. Потім із насолодою витирав мускулисте тіло м'яким рушником і одягав чистий
Максим спинився, не здолавши й половини сходинок. А що, як вона не сама? Що сказати, якщо в отворі дверей з'явиться чуже пихате обличчя? Чи, може, не чуже? Може, й вона. Хіба не стомилася тут сама, без чоловіка, от і пригледіла козака. А далі кине в обличчя: "Хлоп!"
Максим дивився на родовий герб Грабовського, що, мов свинцева печатка, запечатував перед ним двері. "А! Як буде, так буде! - подумав він. - Як ні, Андрій в шинку біля Руської брами. Чарка горілки, добрий кінь і шабля-коханка. Додому, у Великий Луг".
Рішуче вхопившись за держальце дерев'яного молотка, що висів на ланцюгу перед дверима, кілька разів стукнув по чорному від часу дереву. За дверима під стелею великої вітальні глухо відповіла луна. Прокотившись коридорами, вона поступово зникла, перетворившись на хвилинну тишу. Потім залунали далекі кроки. Чіткі й стрімкі. Не могло бути сумніву - мармуровими плитами вітальні цокають жіночі черевички. Максим відчув, як серце загупало ще сильніше, наповнюючи скроні несамовитим дзвоном.
- Хто там? - почувся з-за дверей незнайомий жіночий голос.
- Я хотів би бачити пані Грабовську, - поважним голосом відповів Максим.
Клацнув замок, і важкі двері з рипінням ледь-ледь прочинилися. За ними стояла приємна молода дівчина у вишиваній сорочці. Вона дивилася на Максима з неприхованою радістю.
- Ну, нарешті! - посміхнулась.
Максим витріщився, нічого не розуміючи. Що означало оте "нарешті"? Він ще раз пильно вдивився у риси дівчини. Тепер її обличчя здалося йому трохи знайомим. Він наче бачив її минулого разу десь тут, але як її звуть?
- Хто ти? - запитав Максим, коли зрозумів, що не пригадає.
Дівчина раптом заметушилась.
- Та ви заходьте, заходьте. Зараз я скажу пані Юстисі. От вона зрадіє! - радісно заторохкотіла дівчина, але раптом схаменулась і продовжила спокійніше: - Не треба вам тут стояти...
"Це ж Олена, покоївка!" - пригадав Максим.
Він увійшов до вітальні, й Олена зачинила за ним двері. Велика кімната одразу занурилась у напівтемряву. Через кілька вузьких високих вікон вповзав похмурий день, але одразу ж всмоктувався темним дубом, що ним було обшито вітальню. Блискучі мармурові плити вели на сходи. Під сходами розташувались отвори ще трьох дверей.
- Олено, а тут, крім тебе і пані Юстисі, ще хтось є? - намагаючись говорити тихіше, запитав Максим.
- Ой, ну що ви. Відколи за пана Марека дев'ять день минуло, нікого. Ніби повимирали. Пані змарніла зовсім, і не їсть нічого. Біда з нею. Добре, що ви є, тепер вона одразу...
- Хто там, Олено? - приємною музикою влився у вуха Максима знайомий голос.
- До вас, пані! - голосно вимовила Олена, а потім зашепотіла до Максима: - Я піду... Ви йдіть до неї, вона там, нагорі.
Олена шмигонула в отвір дверей під сходами. У ту саму мить зверху з'явилася постать Юстисі. На якусь мить вона завмерла, як людина, що опинилась у сутінках після яскравого світла. Максим встиг розгледіти пишну оксамитову сукню, тонку талію, білий мереживний комірець і важкі хвилі русявого волосся.
- Максиме! - зойкнула Юстися і притисла руки до грудей. - Максиме, це ти?!
Кількома кроками Максим злетів по сходах і вхопив кохану в обійми. Вона кинулася йому назустріч, і за мить обоє злились у жаданих обіймах. Не тямлячи себе від щастя, Максим вкривав обличчя Юстисі поцілунками, а вона, стуливши повіки, підставляла вуста під ті цілунки, як під свіжий травневий вітерець. А руками гладила широку спину козака і щосили тулилася до нього, немов намагалася злитися з ним в одне ціле.
- Любий, любий, любий... Приїхав! Приїхав! - гаряче шепотіла, а він уже підхопив її міцними руками і закрутив, заколисав, як дитину.
- Усе позаду, горличко ти моя сизокрила. Тепер не відпущу. Тепер ти моя!
А Юстися обвила руками його шию і закоханими очима дивилася на Максима. Її обличчя сяяло. Олена, яка нишком глянула на закоханих, прикрила вуста долонею і засміялась.
- Дочекалася, голубонько! - прошепотіла вона і перехрестила закоханих.
Час для Максима зупинився. Він, мов крізь сон, бачив усе навколо. Довго тер себе турецьким милом у кімнаті для купання, поливав голову теплою водою. Потім із насолодою витирав мускулисте тіло м'яким рушником і одягав чистий
Вы читаете Хотин
×