Хотин

пахучий одяг. Сидів за довгим столом, пив темне солодке вино, щось їв, але весь час бачив перед собою тільки її обличчя. Усміхнене, щасливе і невимовно прекрасне.

Зачекавши дві години, Андрій Кульбаба зрозумів, що до ранку Горбоноса не буде. Він відкинувся, спираючись спиною на холодну кам'яну стіну, і покликав господаря. Той миттю підбіг, витираючи руки брудним рушником.
- Давай-но ще меду. Добрий мед. Але спочатку пошли хлопця, нехай коней розсідлає. Та вівса їм не шкодуй... Ночувати тут буду.
Андрій недбало кинув на стіл кілька срібних монет. До корчми з галасом увалювалася весела компанія ремісників напідпитку. Побачивши запорожця, вони загомоніли ще сильніше.
- Козак! Роздери мене чорт, козак! Шинкарю!
Їм назустріч уже біг корчмар.
- Слухаю, пане цехмістре.
Чолов'яга в зеленому кунтуші з червоним обличчям і густими вусами, який кликав шинкаря, витягнув із кишені пригорщу дзвінких монет.
- Тягни, христопродавцю, усе, що маєш найліпше. Та гляди мені, найліпше! Для славного запорожця, захисника Вітчизни тягни!
Чолов'яга повернувся до Андрія, що із цікавістю поглядав на нього, повільно пережовуючи курячу ніжку. Притулив до грудей правицю і низько вклонився козакові. В Андрія від здивування з рук випала кістка.
- Дякую тобі, хлопче, за роботу криваву вашу. Дякую за оборону від турків поганих, - белькотів цехмістр п'яним голосом.
Але його вже хапав за руки другий майстер у такому самому зеленому кунтуші.
- Не звертай уваги... Пане цехмістре, пане цехмістре, козак розуміє, що ми вдячні. Але ж не пристало вам так шапку ламати.
- Пусти! - цехмістр відпихнув порадника й важко сів на лаву напроти Андрія.
- Випий з нами, сину. І закуси! Велику шану зробиш Мацею Ракошанському. А Мацей Ракошанський не хто-небудь, Мацей Ракошанський - цехмістр кам'янецьких зброярів! І тебе, сину, запрошує не тому, що п'яний, а тому, що шапку знімає перед подвигом вашим хотинським!
Андрій широко посміхнувся. Він почував, що вечір не мине даремно.
- А чому ні! І вип'ю, і закушу, ще й вас пригощу. Ще й заспіваємо!
- Ух! Козак! Справжній козак! Ех, де моя молодість! - підкрутив вуса Ракошанський.
Зброярі з галасом і жартами обсіли стіл, що за ним сидів Андрій, а корчмар уже носив тарелі з печенею, запашні скиби хліба, квашені гриби, вуджених коропів і сулії з медами й горілкою. Андрій ледве встигав відповідати на питання майстрів: їм було цікаво все, що діялось у Хотині. Вдарили келихами, і загула буйна чоловіча гулянка. Зі щирими тостами, жартами і сміхом. З піснями, що від них закладало вуха, з міцними потисками рук і хмільними зізнаннями у повазі. Потекла оковита у горлянки і цівка золота до корчмаревої кишені. А той лише потирав від задоволення руки: нарешті закінчилася триклята війна, і в Кам'янець потягнуться подорожні, не минаючи його корчми, що біля самої Руської брами.
Затихли вже далеко за північ. Зброярі по одному, по двоє розійшлися по домівках. Декого довелося підтримувати. Ракошанський на завершення бенкету розцілувався з Андрієм і теж вийшов. Він хоча й заточувався, але рішуче відкидав усі спроби його підтримати.
- Геть, шмаркаті! Ще не вродився той, хто мене під руки водитиме... ех, запорожцю! Ех, моя молодість козацька! - все ще заплітаючи п'яним язиком, він вивалився за двері.
Нетвердими ногами Андрій приступив до столу. Випив ще добрячий келих меду і без пам'яті гепнувся на чималеньку купу соломи у дальньому кутку...
Максим у цей час лежав поряд з Юстисею на вже знайомому ліжку. Пригорнув до себе і слухав її розповіді про незнайомих йому міщанок, їхніх чоловіків. Про бенкети і танці, про походи на ярмарки і до крамниць, і ще про тисячу дрібниць. Аж раптом Юстися зупинила саму себе.
- Про що це я? - з прикрістю вимовила вона. - Це ж тобі не цікаво.
- Цікаво, мені все цікаво. Твій голос наче спів. Розповідай далі.
- Ні, то пусте. А як ти?