зривав із блискучих боків. Низько схилялися вершники над гривами коней, немов приростали до них, і поганяли, лише тріпотіли червоні шлики на шапках, зав'язані вузлом за спиною рукави й різнобарвні прапорці на ратищах. А очі з надією вдивлялись у лісову смугу на обрії. Таку невимовно далеку...
Турки оговталися досить швидко і вже стукотіли, стукотіли копита за спиною у втікачів. Три сотні вершників на свіжих конях стрімко скорочували відстань до козаків. Хутко наздоганяли запорожців капрісі - комонні розвідники яничар. Схилили напереваги списи, люто зиркали з-під червоних кауків, поганяли негевських скакунів і харчали від передчуття швидкої перемоги. А від табору вже від'їжджав другий загін: турки після того як зрозуміли, що козаків лише мізерна жменька, летіли виказувати свою хоробрість. Треба було приймати бій, що ставав неминучим. Сагайдачний зрозумів це одразу, але, поглядаючи через плече, несамовито лупцював коня малахаєм. Треба було дотягнути, будь-що добратися! Уперед! Загін розтягнувся полем широкою дугою і мчав до темної смуги рятівного лісу. Мчали, випереджуючи вітер, підстьогувані криками переслідувачів. Капрісі, як мисливські хорти, летіли й не розбирали дороги...
Коли до дерев залишилося дві сотні кроків, передні ряди переслідувачів ударили у спину козакам із пістолів. Троє козаків, полишаючи шалену гонитву, забилися під копитами турецьких коней. Подальший перебіг подій їх уже не цікавив. Далі зволікати було неможливо. Капрісі, з налитими кров'ю очима, вимахували шаблями й націлювали на козаків блискучо-хижі рихви списів.
Сагайдачний рвучко повернув коня й дістав шаблю.
- До бою, дітки! До бою! - пролунав над ранковим полем його гучний голос. - Мерщій розвертайте коней! Покажемо, як козаки помирають!
Загін, миттю обернувшись, наїжачився списами. Турки розгублено спинились, але, побачивши свою кількісну перевагу, кинулися на ворога. Запеклий бій розгорівся, немов шалена козацька гулянка. Гучне "алла", мов морська хвиля, розбилося до гранітного "слава", обросло брязкотом і стукотом, і, врешті, потонуло серед криків людей, іржання коней і ляскання пострілів.
Андрій разом з іншими кинувся на турків. Підскочив до найближчого, сильно рубонув його шаблею. Криця зустріла крицю, вибиваючи іскри. Турок одразу рясно спітнів і ледь встигав відбиватися від цілого вихору ударів, що їх сипав оскаженілий Кульбаба. Через хвилину в його очах уже читався страх, а ще через мить козацька шабля з хрускотом увійшла в голений череп, розрубавши його аж до перенісся. Яничар злетів із коня, зрошуючи зелень трави гарячою кров'ю, а Андрій уже мчав на допомогу козакові, що ледве встигав відбиватися від трьох турків. Він, як вітер, пролетів повз них, збивши одного із сідла страшним ударом шаблі. Тіло в агонії дрібно забило ногами, ніби намагалося догнати голову, яка з широко відкритими очима покотилася під кінські копита. Бій тривав з перемінним успіхом, але вже через десять хвилин до турків почало надходити підкріплення. Усі, хто були живі в бусурманському таборі, полетіли на допомогу своїм.
Уже впали з гарячих коней два десятки козаків. Мужньо, без стогону прийняли смерть, похиливши додолу чубаті голови. Ще кількох сипахи підняли на списи... Андрій раптом побачив Яцька. Той, як досвідчений запорожець, вимахував шаблюкою, зчепившись із банькатим турком у зеленому тюрбані. Подумки похваливши молодика, все ж спрямував коня йому на підмогу і з наскоку розрядив у турка пістоля. Хлопцева шабля і Андрієва куля вдарили одночасно. Кульбаба побачив, як на Яцька впали бризки крові.
- Відходь, Яцьку, не гайся! - крикнув Андрій.
- Ні, - замотав той головою, - я тут, із вами!
- Назад, скурвий сину! Кому сказав!
Андрій вперіщив по конячому крупу плазом шаблі. Яцьків кінь зірвався з місця, несучи вершника в тил козаків, що поволі відходили під натиском турків. Ті вже у п'ять разів переважали кількістю.
- Тримайся ближче до гетьмана! - кинув навздогін Андрій. Він хотів ще щось додати, та не встиг. Краєм ока вловив поряд якийсь рух і інстинктивно відсахнувся. З тонким дзижчанням перед обличчям пролетіло блискуче лезо шаблі. Андрій відповів ударом на удар і за мить знову пірнув у круговерть бою. Праворуч і ліворуч від нього падали у кривавому тумані люди і коні. Поле все щільніше встелялося тілами своїх і ворогів, а він немов не помічав цього, осатаніло рубав і відбивався.
Не бачив навіть того, що козаків залишилося лише чотири десятки проти тисячного загону турецької кінноти. У лихоманці бойовища просто не мав часу оглянутися. Помічав лише те, що руків'я шаблі стало зовсім мокрим від крові. І боячись, що зброя вислизне з рук, він раз по раз намагався витерти долоню об одяг. Нарешті до нього долинув крик, який умить привів його до тями.
- Батька поранено!
Турки оговталися досить швидко і вже стукотіли, стукотіли копита за спиною у втікачів. Три сотні вершників на свіжих конях стрімко скорочували відстань до козаків. Хутко наздоганяли запорожців капрісі - комонні розвідники яничар. Схилили напереваги списи, люто зиркали з-під червоних кауків, поганяли негевських скакунів і харчали від передчуття швидкої перемоги. А від табору вже від'їжджав другий загін: турки після того як зрозуміли, що козаків лише мізерна жменька, летіли виказувати свою хоробрість. Треба було приймати бій, що ставав неминучим. Сагайдачний зрозумів це одразу, але, поглядаючи через плече, несамовито лупцював коня малахаєм. Треба було дотягнути, будь-що добратися! Уперед! Загін розтягнувся полем широкою дугою і мчав до темної смуги рятівного лісу. Мчали, випереджуючи вітер, підстьогувані криками переслідувачів. Капрісі, як мисливські хорти, летіли й не розбирали дороги...
Коли до дерев залишилося дві сотні кроків, передні ряди переслідувачів ударили у спину козакам із пістолів. Троє козаків, полишаючи шалену гонитву, забилися під копитами турецьких коней. Подальший перебіг подій їх уже не цікавив. Далі зволікати було неможливо. Капрісі, з налитими кров'ю очима, вимахували шаблями й націлювали на козаків блискучо-хижі рихви списів.
Сагайдачний рвучко повернув коня й дістав шаблю.
- До бою, дітки! До бою! - пролунав над ранковим полем його гучний голос. - Мерщій розвертайте коней! Покажемо, як козаки помирають!
Загін, миттю обернувшись, наїжачився списами. Турки розгублено спинились, але, побачивши свою кількісну перевагу, кинулися на ворога. Запеклий бій розгорівся, немов шалена козацька гулянка. Гучне "алла", мов морська хвиля, розбилося до гранітного "слава", обросло брязкотом і стукотом, і, врешті, потонуло серед криків людей, іржання коней і ляскання пострілів.
Андрій разом з іншими кинувся на турків. Підскочив до найближчого, сильно рубонув його шаблею. Криця зустріла крицю, вибиваючи іскри. Турок одразу рясно спітнів і ледь встигав відбиватися від цілого вихору ударів, що їх сипав оскаженілий Кульбаба. Через хвилину в його очах уже читався страх, а ще через мить козацька шабля з хрускотом увійшла в голений череп, розрубавши його аж до перенісся. Яничар злетів із коня, зрошуючи зелень трави гарячою кров'ю, а Андрій уже мчав на допомогу козакові, що ледве встигав відбиватися від трьох турків. Він, як вітер, пролетів повз них, збивши одного із сідла страшним ударом шаблі. Тіло в агонії дрібно забило ногами, ніби намагалося догнати голову, яка з широко відкритими очима покотилася під кінські копита. Бій тривав з перемінним успіхом, але вже через десять хвилин до турків почало надходити підкріплення. Усі, хто були живі в бусурманському таборі, полетіли на допомогу своїм.
Уже впали з гарячих коней два десятки козаків. Мужньо, без стогону прийняли смерть, похиливши додолу чубаті голови. Ще кількох сипахи підняли на списи... Андрій раптом побачив Яцька. Той, як досвідчений запорожець, вимахував шаблюкою, зчепившись із банькатим турком у зеленому тюрбані. Подумки похваливши молодика, все ж спрямував коня йому на підмогу і з наскоку розрядив у турка пістоля. Хлопцева шабля і Андрієва куля вдарили одночасно. Кульбаба побачив, як на Яцька впали бризки крові.
- Відходь, Яцьку, не гайся! - крикнув Андрій.
- Ні, - замотав той головою, - я тут, із вами!
- Назад, скурвий сину! Кому сказав!
Андрій вперіщив по конячому крупу плазом шаблі. Яцьків кінь зірвався з місця, несучи вершника в тил козаків, що поволі відходили під натиском турків. Ті вже у п'ять разів переважали кількістю.
- Тримайся ближче до гетьмана! - кинув навздогін Андрій. Він хотів ще щось додати, та не встиг. Краєм ока вловив поряд якийсь рух і інстинктивно відсахнувся. З тонким дзижчанням перед обличчям пролетіло блискуче лезо шаблі. Андрій відповів ударом на удар і за мить знову пірнув у круговерть бою. Праворуч і ліворуч від нього падали у кривавому тумані люди і коні. Поле все щільніше встелялося тілами своїх і ворогів, а він немов не помічав цього, осатаніло рубав і відбивався.
Не бачив навіть того, що козаків залишилося лише чотири десятки проти тисячного загону турецької кінноти. У лихоманці бойовища просто не мав часу оглянутися. Помічав лише те, що руків'я шаблі стало зовсім мокрим від крові. І боячись, що зброя вислизне з рук, він раз по раз намагався витерти долоню об одяг. Нарешті до нього долинув крик, який умить привів його до тями.
- Батька поранено!
Вы читаете Хотин
×