Хотин

- Біда нашим людям!
- Біда, батьку.
Сагайдачний дивився кудись у далечінь та думав про щось своє. Нарешті мовив, підвищивши голос:
- Так! Багато біди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиємо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до війська дістатися, не згинути тут невідомими. А там, дасть Бог, ріками пустимо крові нечестивої. Омиє, омиє вона земельку, що на неї вони зазіхнули!
Десь у верхів'ях дерев затріпотіла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.
- Усе, - нарешті сказав Андрій. Він обережно промив рану, перев'язав її тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'яні лубки й міцно перетягнув.
- Як міг, зробив, - сказав він, розглядаючи свою роботу.
- Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.
Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.
- Може, все ж відпочинете? - Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.
- Не можемо. До табору треба! Часу обмаль... А йди-но сюди, малий, - підкликав він Яцька, - допоможи.
За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.
- Давайте, запорожці, не відставайте! - вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.
Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:
- Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.
Яцько розгублено закліпав очима. В очах спалахнув жаль.
- У турка, - невесело протягнув він, - його козаки на списи підняли, от він із рук і випустив. А я впіймав!
- От непослух! Я тобі де казав бути?!
- Та я... усі ж билися!
- Ну, бились. А де ж тепер шабля?
- Впустив! - гірко зітхнув хлопчина.
- Це ти тому такий кислий?
Яцько мовчки хитнув головою.
- Молодець, малий, - повернувся до них Сагайдачний, - буде з тебе добрий козак. А шаблю іншу знайдеш, коли час прийде.
Яцько почервонів. Краплини чужої крові, що так і не встиг змити, виглядали на хлопчачому обличчі, як ластовиння. Це помітив Сагайдачний.
- Тобі б навчатися, хлопче, а доводиться лише меч із ранніх літ у руках тримати... Подобається на Січі? - похитав він головою.
- Дуже! - вигукнув Яцько і знітився. Те, що батько Андрій із такою пошаною ставиться до цього сивобородого шляхтича, вселяло в душу хлопця відчуття благовійного страху перед ним.
- Яцько молодець, - озвався Андрій, - там, у печері, як справжній козак тримався. Пораненим допомагав, мушкети заряджав. Підросте, славний запорожець буде.
Сагайдачний не відповів. На його поблідлому обличчі блукав болісний вираз, що його шляхтич усіма силами намагався приховати.
Їхали цілий день, кілька разів спиняючись на перепочинок, і частину ночі. Нарешті у яскравому світлі місяця заблищав Дністер. За широкою стрічкою води крізь темряву проглядали вогні великого табору. До нього було зовсім близько, чулося навіть далеке іржання коней. Хвилину подумавши, Сагайдачний вирішив переправлятися. Цього разу помилки бути не могло - перед ними козацький табір. Нічний вітерець доносив сумний голос кобзи і неголосний спів:

Ой, полем, полем килиїмським,
Та шляхом битим ординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться він ні огня, ні меча,
Ні третього болота...