Хотин

- Він тут. Я його тільки що зустрів. Та якого! Вбраний, наче паша бусурманський. З ним іще кілька волохів. Вози також. Тяжелезні! Воли ледве тягнуть. Кажуть, посли до Ходкевича від султана. Для чого б це? Тільки ж гуляти почали, наче і домовлятися зарано.
- Щось тут нечисто, бодай їх чорт, - погладив вуса Микита. - До Ходкевича кажеш?
- До нього.
- Треба розповісти кошовому. Пам'ятаєш, як нас татари перепинили? Чи не його, бува, робота, якось усе швидко тоді трапилось!
- І я про те думав. Крім нього, нікому, ми ж усіх порізали. Якщо я не помиляюся, турки задумали велику зраду...
Знайшовши кошового в отаманському наметі, розповіли йому все. Семен Шило трохи помислив і, натягнувши шапку, повів козаків до Сагайдачного.
- Чолом, батьку. Справа до тебе невідкладна, вислухай.
Сагайдачний невдоволено зморщився: йому саме обробляли скалічену руку. Дебелий джура, промивши рану, змащував її якоюсь маззю з гострим запахом. Усе ж наказний гетьман показав здоровою рукою на стільці у кутку намета.
- Сідайте, панове молодці, кажіть, що маєте.
- Ось він розкаже, - Шило кинув головою на Андрія.
- Знову ти, Андрію! - здивувався Сагайдачний, упізнаючи Кульбабу.
- Я, батьку, вибачте, що потривожив. Справа ось яка...
Через кілька хвилин, вислухавши розповідь козаків, Сагайдачний гукнув вартового.
- Де ті волохи, що до Ходкевича просились?
- Тут ще, у таборі. Чекають дозволу проїхати до замку.
- От і добре, що тут. Там серед них є такий Іон Кондулеску. Візьми кількох молодців і тягніть його сюди. Та добре у возах подивіться. Напевно, зраду везуть нам молдавські круторогі.
Охоронець миттю зник. Через кілька хвилин до намету зайшов Кондулеску в супроводі кількох козаків. Улесливо посміхнувся.
- Довгих років життя панові гетьману. Радий бачити великого українського лицаря і борця за православну віру.
- Дякую, - стримано відповів Сагайдачний, - відразу скажу, що вас покликано не для люб'язностей.
- Тю! - вихопилось у Микити. - Віру святу згадав. А що татари? Чи не їм ти провіант стягував у себе на хуторі?
Волох блиснув очима, впізнавши Микиту. Раптово він зблід. Пальці на руках дрібно затремтіли.
- Пане гетьмане! Прошу оборонити мене від цього вовкулаки. Він хотів мене вбити! Лише допомога Господа нашого милосердного та святого Ніколи врятувала мене від хижих лап харцизяки.
Микита з несподіванки замовк.
- А що в тебе на обійсті татарове робили? - Сагайдачний махнув рукою, відсилаючи джуру, який закінчив перев'язку.
- Татари напали на нас. Грабунок учинили. А цей розбишака, збоєць, і їх побив, і пахолків моїх. Як не від одних біда, так від других!
- Щось не бачив я, щоби татари тебе грабували. Натомість, плече до плеча з вами проти нас билися, - похмуро відповів Микита.
У намет увірвався полковник Дорошенко.
- Де скурвий волох?!
- Що трапилося, Михаиле? - спокійно запитав Сагайдачний.
- У возах порох! Дорогими кармазинами перекрили, сап'яном. Добрі подарунки Осман наготував нам на погибель!
Сагайдачний недобре посміхнувся, глянув на Кондулеску.
- Що тепер скажеш, Юдо?
- Не відав я, панемосць про це! Вороги підклали. Хрестом святим клянусь!
- Це все? Коваля сюди. Та нехай у кабиці заліза розжарить, - Сагайдачний повернувся до джури: - швиденько! Пан значний, чекати не любить.
Кондулеску гепнувся на коліна і поплазував, заплутуючись у довгих полах квітчастого кунтуша, до Сагайдачного. Його зупинив, поставивши на голову ногу в гостроносому чоботі, Дорошенко.
- Стояти, змію гаспидський! Хлопці, обшукайте його, чи нема каменя за пазухою.