Хотин

Велетенські купи хмизу виросли, мов за помахом чарівної палички. За півгодини вони сягали вище зросту людини, а за годину громадилися, наче невеличкі степові могили. Перед ними в напрямку ворожого табору залягли десять тисяч козаків на чолі з Сагайдачним. Лежали тихо, прислухаючись до далеких голосів серед турецьких шатрів. Зовсім недалеко, у гіллі самотньої тополі, безтурботно пугикав пугач. Птах не міг уявити, серед якої кількості озброєних людей вишукує він свою здобич. Нарешті Сагайдачний почув гомін з боку польських шанців. Це підходив із двома полками прусської піхоти капітан Русанівський. Незабаром вирізнилися на тлі неба силуети ландскнехтів, озброєних аркебузами. Пугач здивовано замовк.



- Давай, - гукнув назад Сагайдачний, - піддайте-но жару, молодці, зігрійте старечі кістки!
Через хвилину за спинами козаків спалахнули щедро посилані порохом купи хмизу. Здійнялися до небес, заливаючи околиці примарним жовтим світлом. Десь за багаттям залементували, забігали чотири сотні молодиків, зчиняючи вдавану паніку. Прусські ландскнехти бігцем займали позиції на головних напрямках очікуваного нападу турецької армії. Розтягнувшись величезною підковою, що своїми ріжками була спрямована у бік турків, п'ятнадцятитисячний загін завмер у темряві, намагаючись до пори не видати своєї присутності.
До Андрія Кульбаби підповз Горбоніс. Витер рукавом спітніле чоло. Тихо зашепотів на вухо:
- Щось їх довго нема, поснули, чи що?
- А біс їх знає.
- І люльку не запалиш! - Максим зітхнув.
- Он позаду нас там добра люлька куриться, - Андрій хитнув головою у напрямку згарищ перед табором.
- Там добра. А тут вивідників треба чатувати.
- Тобі привіт гарячий, - раптом пригадав Андрій, - пан Грабовський передавав.
- Ти його бачив? - вигукнув Максим.
- Ану, я вам полементую, чортове сім'я! Щоби мені сиділи - анічичирк! - зашипів десь поблизу курінний.
- Бачив, - за хвилину зашепотів Андрій.
- Та чимало серед ляхів Грабовських, - Максимові було соромно за свій хлопчачий вигук.
- Грабовських, може, й багато. А цей із Кам'янця.
- То й що?
- А нічого. І жінка в нього Юстися.
- Ти що, його й про неї розпитував?
- Чому б ні? А яке воно гонорове! Та й цабе велике - при генеральській особі за особливого поручника. Гусарський хорунжий!
- А мені що до нього? - Максим намагався говорити якомога байдуже.
- Та нічого, думав, тебе це зацікавить. Сам говорив, що хочеш ту кралю ще раз побачити...
- Наче йдуть!
Козаки прислухалися. Попереду почувся наростаючий гуркіт. Тисячі кінських копит били землю, примушували її стогнати. Через кілька хвилин із темряви вихопилися передні лави турецької кінноти. Турки їхали спокійно, очевидячки, не сподівалися нападу. Мисливці мчали за легкою здобиччю, не здогадуючись, що такою стали вони самі...
Максим притиснувся щокою до цівки мушкета. Грабовський, який ще хвилину тому хвилював уяву, тепер забувся, а разом із ним і Юстися, і нічна пригода на вузеньких вуличках Кам'янця-Подільського. У скронях розмірено стукотіло, пальці ледь чутно затремтіли. Знайоме відчуття перед бойового збудження охопило думки й тіло. Час, здавалось, удесятеро вповільнив свою ходу, а яскравий круглячок місяця насолоджувався нічною тишею. Не здогадувався, сердешний, яким вибухом розкотиться спокійна волоська ніч. Хвилини збігали за хвилинами. Нарешті над полем розлігся гучний голос Сагайдачного:
- Дітки мої! За славу козацьку! Вогонь!
Над полем пролунав могутній залп тисяч рушниць. Повітря наповнювалося оскаженілим металом, що косив траву, рвав землю, залізо обладунків і розкішний одяг, з гучним чавканням впивався в людські й кінські тіла. З османської сторони донеслися стогони і крики. На мить ряди змішались, але вже за кілька секунд вони вирівнялись і, оголосивши поле бою