тисячоголосим "алла", турки кинулися вперед, не підозрюючи, що йдуть у пастку. З обох флангів з алебардами напереваги почали наступати німецькі піхотинці.
- Палі підняти! Списи до бою! Приготуватися до залпу другій лаві! - заревів Семен Шило, котрий на чолі низового товариства стояв у середині підкови.
Максим з Андрієм звели догори товсту гостру палю, що разом з сотнями інших націлилась у груди коням нападників. Над загостреним деревом виріс ліс козацьких списів. Позаду, швидко трясучи лядунками24 й порохівницями, молодики заряджали мушкети.
Другий залп пролунав, коли до турків залишалося лише кілька десятків кроків. Вогняний шквал зніс кілька передніх шеренг, але задні за мить ударилися в козацькі укріплення. Несамовито заіржали від болю коні. Нещасні тварини мчали під ударами острогів і, натикаючись на списи й палі, валилися на землю з розпанаханими грудьми, придавлюючи вершників та ламаючи козацькі списи. Почувся злий дзвін шабель. Вороги у скажених двобоях вибивали з крицевих лез блакитні іскри.
Після третього залпу турки не витримали й відкотились.
- Уперед! Нумо галасом25. Задушимо супостата! - закричав Семен Шило й першим, вимахуючи оголеною шаблею, кинувся на ряди яничарів, що сунули слідом за кіннотою.
Козаки один за одним забігали всередину яничарської фаланги, що її прорвали наполохані коні передніх сипахів. Зав'язався жорстокий бій на шаблі, шалений і кривавий. Той бій, що завжди п'янив справжнього запорожця...
"Щек" - Максимова шабля з хрусткотом впала на голову яничара у високому білому ковпаку. На обличчя бризнуло щось слизьке і тепле. Не чекаючи, доки ворог упаде, Горбоніс зчепився з іншим. За хвилину розправився і з тим - шабля по саме руків'я ввійшла в груди молодого хлопчини зі слов'янськими рисами обличчя.
На мить Максим загаявся, витягаючи зброю, що застрягла поміж ребер. Позаду почувся крик, і Горбоніс ледь устиг пригнутися - над головою зі свистом пролетіла, зблиснувши у місячних променях, крива турецька шабля. Яничар з усієї сили вдарив Максима ногою і звів над головою шаблю. Падаючи, Максим вихопив із-за пояса пістоль і натиснув собачку. Курок викреслив снопик іскор, але пострілу не було. Порох висипався з полка, перетворюючи грізну зброю на кумедну дитячу іграшку. Широко розкривши очі, Максим дивився, як повільно, дуже повільно, на нього опускається неминуча смерть. Він бачив гостре лезо на тлі повного місяця, бачив хижий вогонь в очах оскаженілого яничара. Рука зі зрадником-пістолем безсило впала додолу. Пролетіла і миттю згасла думка: "Відкозакував, час й до ліпшого світу". Чомусь було навіть весело. За ту коротку мить пригадалася Юстися. Таке миле обличчя. Може, хоч на тім світі доведеться побачитися, може, там не так усе заплутано та складно...
У яничара з грудей вихопилося вістря шаблі. Він вирячив очі й почав сповзати на землю. Зброя випала з ослаблої руки. Нарешті він упав біля Максима.
- Вставай, Горбоносику, іч, розлігся! Рано тобі ще на спочинок, бачиш, роботи скільки! - почувся веселий голос Кульбаби.
- Дякую, братику! - схопився на ноги Максим. Він висмикнув із конаючого тіла свою шаблю і побіг за Андрієм у гущу бойовища...
У повітрі сіріло. Перша ніч Хотинської битви закінчувалася. Для турків вона, як і попередній день, не принесла нічого доброго. Понад три тисячі турецьких аскерів і татарських нукерів, майже тисяча яничар, дві сотні сипахів наклали головами у бою. З'явилися перші втрати у гарматах. Султан бачив, що його воїни не в змозі переломити хід битви, і лютував, як звір. Накинувся спочатку на Джанібек-Ґірея, наказуючи кинути ординців на допомогу. Це було зроблено, але татарська кіннота напоролася на полки прусської піхоти, які замкнули кільце і зустріли татар злагодженим мушкетним вогнем. Кримчаки засипали німців хмарами стріл і відкотилися назад.
- Відсилайте їх у бій або вбивайте, як собак! - верещав у безсилій люті Осман II. А коли бюлюки яничар і сипахів, що значно порідшали, перервали кільце й у ранішніх сутінках почали відходити до табору, султан, махнувши рукою, пішов до себе у намет. Паші стояли зблідлі від страху: гнів падишаха не шукав винної голови, він міг упасти на ту, що першою підвернулася. Трохи постоявши, розійшлися по своїх шатрах.
Затишшя тривало всього кілька годин. Осман II не звик до таких поразок. Давши волю емоціям і по-звірячому побивши у шатрі молоденьку наложницю, він упав на килими і застиг, ховаючи обличчя в подушках. Лежав із годину. Потім наказав зібрати пашів. Усі зібралися за кілька хвилин.
- Скільки у нас гармат? - почав удавано спокійно султан.
- Дві з половиною сотні, о мій володарю! - пробелькотів Алі-паша, командир артилерії.
- Палі підняти! Списи до бою! Приготуватися до залпу другій лаві! - заревів Семен Шило, котрий на чолі низового товариства стояв у середині підкови.
Максим з Андрієм звели догори товсту гостру палю, що разом з сотнями інших націлилась у груди коням нападників. Над загостреним деревом виріс ліс козацьких списів. Позаду, швидко трясучи лядунками24 й порохівницями, молодики заряджали мушкети.
Другий залп пролунав, коли до турків залишалося лише кілька десятків кроків. Вогняний шквал зніс кілька передніх шеренг, але задні за мить ударилися в козацькі укріплення. Несамовито заіржали від болю коні. Нещасні тварини мчали під ударами острогів і, натикаючись на списи й палі, валилися на землю з розпанаханими грудьми, придавлюючи вершників та ламаючи козацькі списи. Почувся злий дзвін шабель. Вороги у скажених двобоях вибивали з крицевих лез блакитні іскри.
Після третього залпу турки не витримали й відкотились.
- Уперед! Нумо галасом25. Задушимо супостата! - закричав Семен Шило й першим, вимахуючи оголеною шаблею, кинувся на ряди яничарів, що сунули слідом за кіннотою.
Козаки один за одним забігали всередину яничарської фаланги, що її прорвали наполохані коні передніх сипахів. Зав'язався жорстокий бій на шаблі, шалений і кривавий. Той бій, що завжди п'янив справжнього запорожця...
"Щек" - Максимова шабля з хрусткотом впала на голову яничара у високому білому ковпаку. На обличчя бризнуло щось слизьке і тепле. Не чекаючи, доки ворог упаде, Горбоніс зчепився з іншим. За хвилину розправився і з тим - шабля по саме руків'я ввійшла в груди молодого хлопчини зі слов'янськими рисами обличчя.
На мить Максим загаявся, витягаючи зброю, що застрягла поміж ребер. Позаду почувся крик, і Горбоніс ледь устиг пригнутися - над головою зі свистом пролетіла, зблиснувши у місячних променях, крива турецька шабля. Яничар з усієї сили вдарив Максима ногою і звів над головою шаблю. Падаючи, Максим вихопив із-за пояса пістоль і натиснув собачку. Курок викреслив снопик іскор, але пострілу не було. Порох висипався з полка, перетворюючи грізну зброю на кумедну дитячу іграшку. Широко розкривши очі, Максим дивився, як повільно, дуже повільно, на нього опускається неминуча смерть. Він бачив гостре лезо на тлі повного місяця, бачив хижий вогонь в очах оскаженілого яничара. Рука зі зрадником-пістолем безсило впала додолу. Пролетіла і миттю згасла думка: "Відкозакував, час й до ліпшого світу". Чомусь було навіть весело. За ту коротку мить пригадалася Юстися. Таке миле обличчя. Може, хоч на тім світі доведеться побачитися, може, там не так усе заплутано та складно...
У яничара з грудей вихопилося вістря шаблі. Він вирячив очі й почав сповзати на землю. Зброя випала з ослаблої руки. Нарешті він упав біля Максима.
- Вставай, Горбоносику, іч, розлігся! Рано тобі ще на спочинок, бачиш, роботи скільки! - почувся веселий голос Кульбаби.
- Дякую, братику! - схопився на ноги Максим. Він висмикнув із конаючого тіла свою шаблю і побіг за Андрієм у гущу бойовища...
У повітрі сіріло. Перша ніч Хотинської битви закінчувалася. Для турків вона, як і попередній день, не принесла нічого доброго. Понад три тисячі турецьких аскерів і татарських нукерів, майже тисяча яничар, дві сотні сипахів наклали головами у бою. З'явилися перші втрати у гарматах. Султан бачив, що його воїни не в змозі переломити хід битви, і лютував, як звір. Накинувся спочатку на Джанібек-Ґірея, наказуючи кинути ординців на допомогу. Це було зроблено, але татарська кіннота напоролася на полки прусської піхоти, які замкнули кільце і зустріли татар злагодженим мушкетним вогнем. Кримчаки засипали німців хмарами стріл і відкотилися назад.
- Відсилайте їх у бій або вбивайте, як собак! - верещав у безсилій люті Осман II. А коли бюлюки яничар і сипахів, що значно порідшали, перервали кільце й у ранішніх сутінках почали відходити до табору, султан, махнувши рукою, пішов до себе у намет. Паші стояли зблідлі від страху: гнів падишаха не шукав винної голови, він міг упасти на ту, що першою підвернулася. Трохи постоявши, розійшлися по своїх шатрах.
Затишшя тривало всього кілька годин. Осман II не звик до таких поразок. Давши волю емоціям і по-звірячому побивши у шатрі молоденьку наложницю, він упав на килими і застиг, ховаючи обличчя в подушках. Лежав із годину. Потім наказав зібрати пашів. Усі зібралися за кілька хвилин.
- Скільки у нас гармат? - почав удавано спокійно султан.
- Дві з половиною сотні, о мій володарю! - пробелькотів Алі-паша, командир артилерії.
Вы читаете Хотин
×