відрізняє нас від бездушної тварини. Залишилася здатність одних крокувати вперед, а других - косити тих, перших, як степову траву. Втрати турків збільшувалися, але й на запорізьких окопах ставало все гарячіше. Сили вичерпувались, і все більше часу спливало у проміжках між залпами. Шалені від гуркоту й сліпі від диму козаки один за одним почали падати під ударами всюдисущих гарматних снарядів. Завдавали клопоту численні татарські стріли. Кількість поранених у шпиталі невпинно зростала. Багато хто з цих нещасних помирав за кілька днів: далеко не всі рани міг загоїти чорний порох та кухоль горілки.
Однак вони трималися. Билися затято, вперто. Стріляли на слух там, де застилали очі хмари порохового диму. Збігали купами з валу, коли ворог підходив упритул, і брали на списи, на шаблі. Відкидали турків, а потім поверталися, перелазячи через гори трупів. До хрипоти в горлі кричали, забиваючи, немов океанськими хвилями, могутнім "слава" миршавеньке турецьке "алла". І врешті османи здригнулися. Хоча не порушили стрій у лавах, але відступили вони до свого табору. Коротке затишшя впало оглушливим, дзвінким безгомінням.
Цього разу команди на переслідування не було. Сагайдачний волів не повторюватися. Крім того, він бачив, що турки скоро відновлять атаку: у полі перед ворожим табором відбувався невпинний рух. Годину чи дві, що випадали перед новим бойовищем, вирішили потратити на відпочинок. Козаки промивали й перев'язували рани, мовчки жували солону пастрему з сухарями, підсипали до спорожнілих порохівниць "чорне просо". Дехто навіть захропів у променях вечірнього сонця. За лихі воєнні роки вони звикли до "щербатої з косою", як до сусідки, тож сон у козаків був міцним та спокійним.
За лічені години до заходу сонця турки відновили наступ. Попередня бійня змусила сераскирів змінити тактику. Цього разу сеймени гнали перед собою череди волів, котрі мали живим щитом закрити їх від куль і картечі, а наблизившись до ворожого табору, змести з окопів усіх захисників. Під киями погоничів перелякані тварини ревли й лізли одне на одного. Над полем здійнялися хмари пилу, вкриваючи все довкола. Очманілі тварини летіли на козаків, загрожували перемолоти все на своєму шляху, перетовкти ратицями будь-кого, хто не встиг утекти. Налиті кров'ю очі жахали...
Коли до табору залишилася сотня кроків, із шанців піднялись усі, хто в них був. Цього разу запорожці не стріляли залпом. Заляскали поодинокі постріли, лякаючи і без того налякані створіння. Задні ще лізли під киями турків, а передні спинились і почали завертати, рятуючись від мушкетного вогню. І в цей час із боку польського табору здійнявся страшний лемент: обозна челядь намагалася хоч у такий спосіб допомогти запорожцям, соромлячись за своїх панів, які вже два дні сиділи за окопами, надаючи право вести бойові дії тим, кого вважали нижчою расою.
Крик зробив свою справу: воли повернули і кинулися на турків, змушуючи їх рятуватися втечею. Комонні запорожці перескакували через окоп і наздоганяли деморалізоване військо. Наступаючи на п'яти туркам, забігали майже до їхнього табору. Лише темрява спинила несамовитих запорожців від колотнечі в османському таборі. Переобтяжені зброєю та іншими трофеями, що їх покидали турки на полі бою, поверталися на свої позиції стомлені, але щасливі черговою перемогою. Несли багаті рондики, яничарки, шаблі та ятагани, купи дорогого одягу й коштовного посуду. Були череси із золотом, гамани зі сріблом. Окремо на возі везли три гармати середнього калібру. Проміж козаками було немало челяді з польського табору: селяни, спокусившись на багату здобич, порушили наказ командувача і потай приєдналися до козаків, що переслідували ворога. Ніч, яка насунулася зі сходу, вберегла порушників від кари за невиконання військового наказу. До ранку бойовище затихло: люди вичерпали перший напад ненависті і, втомлені, поснули.
Помилка Ходкевича
Надвечір третього вересня, саме тоді, коли козаки разом з обозними грабували залишене турками майно, з боку Кам'янця піднялася величезна хмара куряви: на підмогу Ходкевичу поспішав королевич Владислав із двома десятками тисяч легкого війська. У сутінках підійшли вісім полків, серед яких були лісовчаки28, волоська кіннота і піші жовніри посполитого рушення29. Стомлені переходом вояки влилися до польського табору, а сам Владислав, оточений пишним почтом, спрямував коня до Хотинського замку. Валка, загримівши копитами, проминула важку, ковану листовим залізом браму над дерев'яним мостом. Під мостом, у глибокому рові, оскалилися гострі залізні палі. Колись на них, підрубавши мотузки, що утримували міст, оборонці фортеці скидали непроханих гостей. Королевич подивився донизу і враз пересмикнувся: він уявив себе на дні рову. Підсвідомо пошукав очима канати, що підтримували міст.
На подвір'ї зібралися два десятки шляхтичів, котрі бажали першими привітати Владислава. Всі були зодягнуті, як на парад, - блискучі панцирі, лицарські шоломи змішалися з різнобарвними шовками і багатими кармазинами. Оздоблена щирим золотом і слоновою кісткою зброя довершувала картину помпезності й урочистості моменту.
Однак вони трималися. Билися затято, вперто. Стріляли на слух там, де застилали очі хмари порохового диму. Збігали купами з валу, коли ворог підходив упритул, і брали на списи, на шаблі. Відкидали турків, а потім поверталися, перелазячи через гори трупів. До хрипоти в горлі кричали, забиваючи, немов океанськими хвилями, могутнім "слава" миршавеньке турецьке "алла". І врешті османи здригнулися. Хоча не порушили стрій у лавах, але відступили вони до свого табору. Коротке затишшя впало оглушливим, дзвінким безгомінням.
Цього разу команди на переслідування не було. Сагайдачний волів не повторюватися. Крім того, він бачив, що турки скоро відновлять атаку: у полі перед ворожим табором відбувався невпинний рух. Годину чи дві, що випадали перед новим бойовищем, вирішили потратити на відпочинок. Козаки промивали й перев'язували рани, мовчки жували солону пастрему з сухарями, підсипали до спорожнілих порохівниць "чорне просо". Дехто навіть захропів у променях вечірнього сонця. За лихі воєнні роки вони звикли до "щербатої з косою", як до сусідки, тож сон у козаків був міцним та спокійним.
За лічені години до заходу сонця турки відновили наступ. Попередня бійня змусила сераскирів змінити тактику. Цього разу сеймени гнали перед собою череди волів, котрі мали живим щитом закрити їх від куль і картечі, а наблизившись до ворожого табору, змести з окопів усіх захисників. Під киями погоничів перелякані тварини ревли й лізли одне на одного. Над полем здійнялися хмари пилу, вкриваючи все довкола. Очманілі тварини летіли на козаків, загрожували перемолоти все на своєму шляху, перетовкти ратицями будь-кого, хто не встиг утекти. Налиті кров'ю очі жахали...
Коли до табору залишилася сотня кроків, із шанців піднялись усі, хто в них був. Цього разу запорожці не стріляли залпом. Заляскали поодинокі постріли, лякаючи і без того налякані створіння. Задні ще лізли під киями турків, а передні спинились і почали завертати, рятуючись від мушкетного вогню. І в цей час із боку польського табору здійнявся страшний лемент: обозна челядь намагалася хоч у такий спосіб допомогти запорожцям, соромлячись за своїх панів, які вже два дні сиділи за окопами, надаючи право вести бойові дії тим, кого вважали нижчою расою.
Крик зробив свою справу: воли повернули і кинулися на турків, змушуючи їх рятуватися втечею. Комонні запорожці перескакували через окоп і наздоганяли деморалізоване військо. Наступаючи на п'яти туркам, забігали майже до їхнього табору. Лише темрява спинила несамовитих запорожців від колотнечі в османському таборі. Переобтяжені зброєю та іншими трофеями, що їх покидали турки на полі бою, поверталися на свої позиції стомлені, але щасливі черговою перемогою. Несли багаті рондики, яничарки, шаблі та ятагани, купи дорогого одягу й коштовного посуду. Були череси із золотом, гамани зі сріблом. Окремо на возі везли три гармати середнього калібру. Проміж козаками було немало челяді з польського табору: селяни, спокусившись на багату здобич, порушили наказ командувача і потай приєдналися до козаків, що переслідували ворога. Ніч, яка насунулася зі сходу, вберегла порушників від кари за невиконання військового наказу. До ранку бойовище затихло: люди вичерпали перший напад ненависті і, втомлені, поснули.
Помилка Ходкевича
Надвечір третього вересня, саме тоді, коли козаки разом з обозними грабували залишене турками майно, з боку Кам'янця піднялася величезна хмара куряви: на підмогу Ходкевичу поспішав королевич Владислав із двома десятками тисяч легкого війська. У сутінках підійшли вісім полків, серед яких були лісовчаки28, волоська кіннота і піші жовніри посполитого рушення29. Стомлені переходом вояки влилися до польського табору, а сам Владислав, оточений пишним почтом, спрямував коня до Хотинського замку. Валка, загримівши копитами, проминула важку, ковану листовим залізом браму над дерев'яним мостом. Під мостом, у глибокому рові, оскалилися гострі залізні палі. Колись на них, підрубавши мотузки, що утримували міст, оборонці фортеці скидали непроханих гостей. Королевич подивився донизу і враз пересмикнувся: він уявив себе на дні рову. Підсвідомо пошукав очима канати, що підтримували міст.
На подвір'ї зібралися два десятки шляхтичів, котрі бажали першими привітати Владислава. Всі були зодягнуті, як на парад, - блискучі панцирі, лицарські шоломи змішалися з різнобарвними шовками і багатими кармазинами. Оздоблена щирим золотом і слоновою кісткою зброя довершувала картину помпезності й урочистості моменту.
Вы читаете Хотин
×