Хотин

Андрій, не розгубившись, простягнув сліпцеві ложку.
- Добридень, чоловіче, поснідай із нами чим Бог послав, просимо.
Кобзар намацав простягнуту ложку.
- Дякую, дітки, ох дякую, - голос його був на диво чистий та сильний. У цьому голосі відчувався неабиякий хист пісняра.
Кілька разів дзенькнувши ложкою, сліпий набрав кулешу, що парував з невеликого казана. По таких казанах розкидали страву з велетенського, курінного. Подув та почав жувати беззубим ротом.
- Ох, добрий... - мовив сумно. - Двадцять три роки козацького кулешу не їв... двадцять три роки!
Андрій здивовано помітив в очах Сипахи сльози.
- Та ти їж, Отецьку, наїдайся... Ой лихо, що з тобою зробили! - голос Сипахи тремтів. - Побратим се мій, дітки, Стецько Пузир. Двадцять три роки по неволях агарянських мучивсь. Тільки що здибав. Господи Боже милий! Іду, а він суне назустріч... За рубцем на щоці признав. Ох, горенько. Як дуб, був хлопака, куди мені!
Кобзар мовчки їв. Його невидющі ями, там, де колись були очі, дивилися перед собою. Закам'яніле воскове обличчя під довгими пасмами сивого волосся не виказувало жодних емоцій. Козаки вражено поглядали то на нього, то на Сипаху.
- Який я тепер Пузир, Трохиме! - обізвався нарешті сліпий. - А пам'ятаєш колись... Е, що там!.. Тепер лише шкіра та кістки. Ще й так, дякувати Богові, у Кафі кобзу справили добрі люди, трохи годує.
- То ви аж у Кафі були, діду? Як же сюди дістались?
- І тут добрі люди помогли... прохав турка за собою взяти, щоби дома померти, не на чужині. Посадовив на гарбу... І що його вже той онбаша лаяв! Гей-гей! Не скинув, добра душа, серед степу... сухарі давав... Загинув він учора, а то я б не прийшов. Полюбив сердяга, як я співаю.
Сипаха не стримався.
- Їж, братику, не тривож душу. Тепер ти вдома, це головне, - він похапцем стер непрохану сльозу. Всі почали їсти. Мовчки сьорбали, обдумуючи почуте. Незабаром у казані заблищало дно. Всі, окрім кобзаря та Яцька, дістали люльки. Старий із малим продовжували сніданок. Неподалік від них, довкола двох десятків казанів снідала решта Переяславського куреня. Через півгодини вони всі мали змінити сторожу на окопах: половина куреня стерегла турецького нападу. Кашовари вже починали варити вдруге.
- Ой, добрий, друзі-товариші, куліш! - нарешті відсунувся від казана кобзар. - Хочете вірте, хочете ні, а не раз у неволі мені він снився. І братко. І тетеря... та так, що прокинусь і ще смак чую. То воно не баланда бусурманська, слізьми омита. Страва воїнів! Святого Христа оборонців. Єй же єй, скілько таких ще там залишилося! - Пузир махнув рукою за Дністер, помилково вказуючи на Туреччину. - Братчики мої любі... Ех, добрий куліш!
- Запали люльку, братику, ось тобі моя, - Сипаха похапцем подав кобзареві глиняну носогрійку, - добрий бакунець31, усе нутро прочитує.
Старий потягнув цибуха й закашлявся.
- Що добрий, Сипахо, то добрий. Най би його чорт палив, а чи бусурман! - кобзар віддав Сипахові люльку. - Ліпше вам заграю.
- Заграй, батьку, - загомоніли козаки.
Сипаха замахав руками.
- Зачекай, Отецьку! Прости, Бога ради, мене, дурного! Простіть і ви, товариство. Але наперед розкажи хоч коротко про свої поневіряння. Я ж тебе, бідолаху, ще з часів Скалозуба-гетьмана не бачив!
Замість відповіді сліпий намацав кобзу. Лагідно, мов дівчину, пестив її тремтячими пальцями. Пробігся по струнах, і озвалися вони сумно та тихо. Загули низькими голосами низькі кишкові, задзвеніли високі сухозлотиці. Нашорошили вуха всі, хто почув цей перший несміливий спів улюбленого інструмента, й потягнулися до кобзаря, не без підстав сподіваючись почути думи про минулу козацьку славу. Кобзарі завжди викликали серед козацтва живий інтерес.
Пузир покрутив кілька кілків, налаштовуючи струни. Нарешті звучання його влаштувало.
- Кобза розкаже, Трохиме, - мовив він до Сипахи, - я про це й думу маю. Слухайте ось... - І заспівав сильним та чистим, густим, як людська журба, голосом:

У святу неділю не сизі орли заклекотали,
А то бідні невільники у тяжкій неволі заплакали,