Залишається дочекатися Ради, а в останні дні було не до цього.
Поступово випите брало своє, і за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичі заговорили про полювання, зброю і панянок. За козаків забули, і коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не відповіли.
Зранку четвертого вересня осінь перший раз заявила про себе: під ранок на траві з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця і дихнула холодом в обличчя козакам, які, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячні промені торкнулися землі, тепло світила миттю розтопило паморозь, показавши, що осінь ще не зовсім у своїх правах. На козаках поверх звичних каптанів різних кольорів з'явилися теплі жупани з відкинутими назад рукавами, на срібних гапликах. Із возів діставали теплі кожухи й підкладали на вигорілу від сонця траву.
Микита встав із ведмежої шкури, що була йому постіллю, і потягнувся. Свіжий ранішній вітерець приємно холодив. Він підійшов до бочки і вмився крижаною водою. Подумав, що треба підголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартові. Вмившись, Микита попрямував до кабиці. Дехто ще хропів на возах і під ними, але значна частина запорожців була вже на ногах. Козаки вставали разом із сонцем.
Біля кабиці сидів уже Горбоніс і козак на ім'я Півторакожуха, що його прозвали так за високий зріст і кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привітався і сів поряд. Ранковий холод чомусь зіпсував настрій.
- Ще й Богу не молились, а вже смалите, як чорти у пеклі, - сказав він без злості.
- Козацька люлька - добра думка, - відповів Півторакожуха.
- І що, в біса, надумали?
- Ще нічого.
- Гей, малий, рухайся швидше. Он у Джереловському курені вже снідають, а в тебе ще куліш не готовий, - Микита прикрикнув на молодика, що бігцем подався за дровами.
- Та не галасуй, Микито, діставай люльку. А то щось ти лихий зранку, - мовив Максим.
- Я завжди такий.
Микита наклав люльку.
- Як гадаєте, товариші, ушкварять нам нині турки?
- Ушкварять, чому б не вшкварити, - Півторакожуха говорив так, ніби це його зовсім не турбувало.
- Учора бачив кулі гарматні - як гарбузи! Цілі рови за ними в землі. Цікаво, які ж тоді гармати мають бути? Я таких і не бачив, - мовив Горбоніс.
- Напевно, шарфмиця30. Таку гармату чотири пари волів тягнуть, - відповів Микита.
Через кілька хвилин покликали до страви. Козаки витягнули ложки й підсунулися до казана. Їли мовчки. Чубаті голови схилилися над казаном і зачерпували величезними ложками гарячий куліш.
Підійшов Андрій з Яцьком. З того дня, як Кульбаба витягнув малого з печери перед лицем наглої смерті, Яцько не відставав від Кульбаби, запопадливо очікуючи на будь-яке розпорядження "батька". За ними човгав Сипаха, ведучи за руку зарослого сивого діда з кобзою. На мить усі перестали їсти. Микита посунувся, даючи місце прибулим. Усі, окрім Яцька, сіли до казана.
- Сідай, малий, не полошися, - сказав Андрій. - Ти вже справний козак, дарма що років не достає.
Хлопець похапцем сів, дістаючи з-за халяви чобота ложку.
- Щось я цього козарлюгу в ділі не бачив, - мовив незадоволено Півторакожуха.
- Побачиш, Хведоре, - відповів Андрій. - А з тих, що бачили, лише я й залишився. Решта вже не жиють. Сплять понад Прутом.
Півторакожуха зітхнув. Андрій згадав, що у тій пригоді він утратив брата.
- Вибач, - мовив винувато.
- Пусте...
Усі незрозуміло позирали на Сипаху. Старий, немов неабиякому панові, ладнав місце сліпому. Дбайливо постелив на землю кожух, допоміг сісти, обережно поклав поряд полотняну торбу з пожитками кобзаря. Козаки завжди поважали сліпих співців, проте поведінка Сипахи все ж дивувала.
- Батьку Сипахо, - з напускною турботою мовив Андрій, - я Яцька пошлю до курінного, у нього в наметі ліжко похідне...
- Цить, ґалаґане! Попадеш мені колись під гарячу руку за свого язика... Привітали б краще Божого чоловіка.
Поступово випите брало своє, і за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичі заговорили про полювання, зброю і панянок. За козаків забули, і коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не відповіли.
Зранку четвертого вересня осінь перший раз заявила про себе: під ранок на траві з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця і дихнула холодом в обличчя козакам, які, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячні промені торкнулися землі, тепло світила миттю розтопило паморозь, показавши, що осінь ще не зовсім у своїх правах. На козаках поверх звичних каптанів різних кольорів з'явилися теплі жупани з відкинутими назад рукавами, на срібних гапликах. Із возів діставали теплі кожухи й підкладали на вигорілу від сонця траву.
Микита встав із ведмежої шкури, що була йому постіллю, і потягнувся. Свіжий ранішній вітерець приємно холодив. Він підійшов до бочки і вмився крижаною водою. Подумав, що треба підголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартові. Вмившись, Микита попрямував до кабиці. Дехто ще хропів на возах і під ними, але значна частина запорожців була вже на ногах. Козаки вставали разом із сонцем.
Біля кабиці сидів уже Горбоніс і козак на ім'я Півторакожуха, що його прозвали так за високий зріст і кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привітався і сів поряд. Ранковий холод чомусь зіпсував настрій.
- Ще й Богу не молились, а вже смалите, як чорти у пеклі, - сказав він без злості.
- Козацька люлька - добра думка, - відповів Півторакожуха.
- І що, в біса, надумали?
- Ще нічого.
- Гей, малий, рухайся швидше. Он у Джереловському курені вже снідають, а в тебе ще куліш не готовий, - Микита прикрикнув на молодика, що бігцем подався за дровами.
- Та не галасуй, Микито, діставай люльку. А то щось ти лихий зранку, - мовив Максим.
- Я завжди такий.
Микита наклав люльку.
- Як гадаєте, товариші, ушкварять нам нині турки?
- Ушкварять, чому б не вшкварити, - Півторакожуха говорив так, ніби це його зовсім не турбувало.
- Учора бачив кулі гарматні - як гарбузи! Цілі рови за ними в землі. Цікаво, які ж тоді гармати мають бути? Я таких і не бачив, - мовив Горбоніс.
- Напевно, шарфмиця30. Таку гармату чотири пари волів тягнуть, - відповів Микита.
Через кілька хвилин покликали до страви. Козаки витягнули ложки й підсунулися до казана. Їли мовчки. Чубаті голови схилилися над казаном і зачерпували величезними ложками гарячий куліш.
Підійшов Андрій з Яцьком. З того дня, як Кульбаба витягнув малого з печери перед лицем наглої смерті, Яцько не відставав від Кульбаби, запопадливо очікуючи на будь-яке розпорядження "батька". За ними човгав Сипаха, ведучи за руку зарослого сивого діда з кобзою. На мить усі перестали їсти. Микита посунувся, даючи місце прибулим. Усі, окрім Яцька, сіли до казана.
- Сідай, малий, не полошися, - сказав Андрій. - Ти вже справний козак, дарма що років не достає.
Хлопець похапцем сів, дістаючи з-за халяви чобота ложку.
- Щось я цього козарлюгу в ділі не бачив, - мовив незадоволено Півторакожуха.
- Побачиш, Хведоре, - відповів Андрій. - А з тих, що бачили, лише я й залишився. Решта вже не жиють. Сплять понад Прутом.
Півторакожуха зітхнув. Андрій згадав, що у тій пригоді він утратив брата.
- Вибач, - мовив винувато.
- Пусте...
Усі незрозуміло позирали на Сипаху. Старий, немов неабиякому панові, ладнав місце сліпому. Дбайливо постелив на землю кожух, допоміг сісти, обережно поклав поряд полотняну торбу з пожитками кобзаря. Козаки завжди поважали сліпих співців, проте поведінка Сипахи все ж дивувала.
- Батьку Сипахо, - з напускною турботою мовив Андрій, - я Яцька пошлю до курінного, у нього в наметі ліжко похідне...
- Цить, ґалаґане! Попадеш мені колись під гарячу руку за свого язика... Привітали б краще Божого чоловіка.
Вы читаете Хотин
×