Хотин

багатьох полонили, а користі від того немає. Припасу в них у війську зовсім обмаль. Коней годувати нічим. Це, звичайно, їхня справа, але нам таке рішення на користь, тож я цілком його підтримую. Ваша милість добре знає норов Неродича. Він ненавидить нас, як і турків, тож хтозна, на чий бік він міг пристати.
- О, пан має рацію! Кляті схизматики сплять і бачать, як би нашкодити короні! - Владислав дещо сп'янів і язик у нього почав заплітатися.
- За славу папського престолу! - вловив настрій королевича Собеський.
- Смерть схизмі! - підтримали хмільні голоси. Келихи враз спорожніли, щоб за мить наповнитися знову.
- Усе ж в-вони часто стають і в нагоді, - замахав руками Владислав.
- Смію сказати, ці л-лайдаки не потрібні справжнім лицарям! - зробив круглі очі Любомирський. - Ми самі спроможні захистити ойчизну!
- За ойчизну! - загудів Собеський.
- За ойчизну! - у черговий раз усі підхопилися на ноги.
Випили. Владислав не сів, а майже впав у крісло.
- Вони справні ф-ф...вояки! Цього, пане Любомирський, не можна не... не відзначити!
- О так! - Ходкевич підтримав Владислава, що похилився у кріслі. - Найсвітліший князь не перебільшує. За ці дні Сагайдачний показав чудеса хоробрості. Незважаючи на рану, сам водить козаків у бій.
- Сміливість хорта, якого цькують на ведмедя! - пихато надув губи Любомирський.
- Сагайдачного поранили? - стрепенувся Владислав.
- Так, цей неприємний епізод відбувся, коли він вирушив на пошуки Бородавки.
- За Сагайдачного! - Владислав підхопив келих нетвердою рукою, виплюснувши з нього не менше чверті на білосніжну скатертину.
Любомирський з Ходкевичем, а за ними й комісари неохоче, але підняли келихи. Захмелілому Владиславові ніхто не смів перечити. Королевич перехилив келих і гепнув ним до столу. Вп'явся зубами в рожеве м'ясо окосту. Пережовуючи, підняв угору вказівний палець.
- Його сміливість мені відома, я бачив цього хлопа в ділі! Чортова Московія!.. Де музики, прошу?
З далекого кутка залунали музики, які до цього сиділи нишком, побоюючись завадити вельможній бесіді.
- О! Це є краса, насолода шляхетної душі! - Владислав на мить прикрив очі, поглядаючи в уявну далечінь, потім подивився посоловілим поглядом на Ходкевича.
- П-про що я мовив?
- Про Московію.
- О! Пан Єзус забув своєю милістю сю країну!
- І за Сагайдачного.
- Так! Так! Він таки добре нам пособив своїми т-тридцятьма тисячами козаків. Ми пили за Сагайдачного?
- Тільки що пили, - поспішив відповісти Любомирський.
- Добре! То славний л-лицар!
- Але ваша милість забула - ці хами призвели до того, що ми маємо на нинішній день. Якби не вони, війни з турками могло б і не бути.
- Я згоден із паном Любомирським. Хіба не Сагайдачний розколошкав осине гніздо своїми морськими походами? - кинув Синявський, що дотепер мовчав.
- Так, - відповів Жоравинський, - але й татарва вивела з наших земель тисячі й тисячі людей. Україна незабаром стане безлюдною, хто тоді, прошу пана, буде працювати у наших майонтках?
- То пусте, - махнув рукою Владислав, - дякувати Богові, до Варшави татари не добігають.
На хвилину запанувала мовчанка. У дальньому кінці столів ревіли пісню дрібні командири, роблячи музику схожою на какофонію. Ходкевич одним поглядом примусив їх замовкнути. Мовчанку порушив Любомирський:
- Найліпше буде використати їх у своїх цілях. А потім видно буде. Сила їх значна, тож мати таких ворогів небезпечно. Краще мати їх спільниками, а Сагайдачний прихильний до Польщі. Гадаю, треба наказати стратити Бородавку. Із цим харцизякою ми не домовимося.
- Це не просто, - відповів Ходкевич. - Ми не зможемо їм цього наказати, бо такі питання вирішує козацька рада. Але я зі свого боку схиляю всю козацьку старшину до такого рішення. Сагайдачний і майже всі полковники згідні.