Хотин

Угору руки здіймали, кайданами бряжкали,
Землю турецькую кляли-проклинали:
"Ти, земле турецька, віра бусурманська,
Ти, розлуко християнська!..

До тих, хто підійшов раніше, почали приєднуватись усе нові й нові козаки. Поступово потягнулись і від інших куренів. Ішов усяк, хто був вільний від караулу та інших військових справ. Тихо підходив і ставав у коло, слухаючи сумний спів кобзаря. За кілька хвилин навколо зібралося кілька сотень запорожців. Хоробрі й відчайдушні у бою, веселі в розмові, щедрі душею і кишенею, тепер вони, немов бурсаки, стояли мовчки. Нерішуче м'яли в руках шапки, хилили голови. А над ними лунав спів людського горя, плач занесених на чужину невільників:

...Не одного ти розлучила з отцем-ненькою,
Брата з сестрою, мужа з вірною жоною!
Визволь, Боже, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької,
З каторги бусурменської,
На тихі води, на ясні зорі,
У край веселий, у мир хрещений,
У городи християнськії!.."

Кобза промовляла те, що було близьким для всіх, що змушувало слухати, затамувавши подих. Наверталися сльози на очі суворим чоловікам... Але ось уже й гучніше вдарили струни. Під дзвінкий спів нехитрої мелодії в уяві поставали стрункі чайки Скалозуба. Мов укритий цвітом весняний степ... Лавою червоних жупанів, жовтих облавок і білих вітрил засіяно блакитні хвилі Дніпра навколо Базавлука. Сотні запорізьких човнів розрізали воду, оповилися гучними піснями. Ударили прощально з гармат і пішли до далекого бусурманського Азова. Туди, до очеретів та лиманів, минаючи Керченську протоку. Улад, дружно лягали весла на воду, штовхали вперед товариство до слави, до бою, до багатої здобичі та невільницьких погребів. Там чекають на них, молять, заламуючи руки, порятунку... Або до загибелі?! А що це реве попереду? Накрила, накрила страшна чорноморська негода! Зросила обличчя солоними хвилями. Обдала гороподібними валами, змішала клапті піни зі рваними хмарами та розкинула, розбила військо. Насміхалася безмежними просторами Евксинского Понту32. І нарешті громаддя галери. Короткий запеклий бій. Злий гавкіт козацьких мортирок і грім армати з галери. Хмари порохового диму, тріск дубових дошок, за яким молитви і хрип потопаючих... Потім важка галерна неволя, роки безвиході, проклята червона таволга й батіг із сиром'ятиці. Нарешті щасливий день, бій із катами, зброя у знудьгованих руках. На них ворожа кров. Швидка, немов вітер, втеча і розпечене залізо, що навіки відбирає сонце...
Нарешті кобза замовкла, залишаючи довкола себе несамовиту тишу. Чорні, русяві та сиві оселедці куйовдив лагідний вітерець, що дув з Молдавії, наповнюючи повітря пахощами полину і степових трав. Десь із-за обрію несло свіжою сосновою живицею.
- Ох, братику, ох, голова твоя нещасная... - тільки й схлипував Сипаха. - Я вже й не вірив, що побратима зустріну... Всяк день за тебе молився, хоч вір, хоч ні...
- Що ти, Трохиме, - глухо відповів кобзар, - усі під Богом ходимо. Як він, Всевишній, захоче, так і нам жити. Видко хотів, щоб я до братчиків повернувся, так воно й сталося. Розкажи ліпше про товаришів наших, про Ляшенка, про Дишла, про Сагайдака. Як вони - чи ще в цьому світі, а чи у ліпшому?
- Хто як, Отецьку, кому яка доля писана. Нема давно ні Ляшенка, ні Дишла, ані старого Кульбаби. Пам'ятаєш Петра Кульбабу?
- Чом ні, добрий був козарлюга... Та й інші нівроку. Царство Небесне і слава вічная вам, братчики! - кобзар перехрестився.
- А інші живі, щоправда, мало таких. Ось Кульбаба по собі добру згадку залишив - сина Андрія. Тішуся хлопцем, не натішуся... Поки є такі, Січ-матінка житиме!
- Що ви, батьку, облиште! - зніяковів Кульбаба.
- Та тільки галаган чортів, язик, як помело! - додав Сипаха.