Хотин

- І старий, напевне?
- Ну, різний. Чому лише старий? У мене не застаріє!
- Ні, таки старий! - не вгавав Андрій.
- Ти ніби ліпше за мене знаєш.
- Знаю!
- По чім?
- А ти як до погребу підеш, одразу й заблукаєш. Де там уже того меду, хоч би живим вилізти.
- Що ж там вилазити?
Козаки вже відкрито сміялись із Товкача, який почав здогадуватися, що перегнув палицю, - окоп був надто глибокий. Піддав жару Беркут, що проходив поряд. Зупинившись, сердито поглянув на Товкача.
- Товкачу! Таку твою-розтаку! Ти як, недомірку, стрілятимеш? Ану, вилазь звідтіля, бо, їй-богу, накажу засипати... А горів би ти! - і курінний, махнувши рукою, покрокував далі. Червоний, як рак, Товкач виліз і під регіт козаків почав засипати яму...
О пів на дев'яту почався черговий наступ. Комонні й піші підрозділи йшли до козацького табору. Сьогодні це вже нікого не дивувало. Сагайдачний, старшини, козаки, навіть сам Ходкевич, очікували саме такого розвитку подій. Стало очевидним, що турки намірилися розірвати ворогів поодинці, а для цього добре підходила польська тактика оборони. Їх поки що було залишено у ролі пасивних спостерігачів.
Під зловісний гуркіт барабанів, укриваючи все поле перед козацькими позиціями, сунули яничари, піхотинці бейлербеїв, рівні ряди сипахів та безладні, численні загони татар і черкесів. Ліс списів над комонниками майорів переважно зеленими кольорами ісламських знамен. Над синім сукном яничарських жупанів біліли прикрашені пір'ям "рукави святого дервіша". Рушниці в руках очікували нагоди плюнути смертю в голови невірним.
За півмилі до козацьких окопів барабани забили дрібно й урочисто. Лави вояків повільно зупинилися. Наперед виступили гармаші, одягнуті у червоні шаровари й зелені чалми. Викотили важкі, на кованих залізною шиною колесах гармати. Тактика Османа не змінилась: армата готувалася до обстрілу.
Козаки напружено мовчали. З-під долонь поглядали на вороже військо, яке вражало своєю кількістю.
Микита виклав на земляну поличку пригоршню куль, потім почухав зарослу щетиною щоку.
- І до біса їх нині! - мовив.
- Учора ніби не те було, - відповів спокійно Андрій.
- Та те... Все ж ніби більше.
Різко й тривожно озвалася сурма. Проспівала тричі гасло "До бою", хоча всі й так були готові. Жерла ворожих гармат винюхували перші цілі.
- Матінко Божа! Я ще таких гармат у житті не бачив! - обізвався Товкач.
Півторакожуха, що лежав за ним, засміявся:
- А що, Товкачику, певне б цілий у неї вліз?
Настрій Товкача був зіпсований не так калібром турецьких гармат, як прикрим випадком з ямою, тож він із несподіваною злістю накинувся на сусіда:
- Тобі що, одуре смердячий?! Твою дурну голову теж туди засунути можна б, дарма що велика, як у коня!
Півторакожуха подивився на миршавенького Товкача. Той був майже удвічі менший за нього.
- Велика, що є, то є! - мовив добродушно. - Зате думати маю чим.
- Тю! Думати! Жерти ти маєш куди! Краще б так сказав.
Позаду підскочив, уже на коні, курінний отаман. Притримавши повід, він уважно придивився до турецьких рядів.
- Лізьте під вози, баламути, зараз ушкварить! Бачте, як гармати виміряні?
- А що?
- А то! Найбільше нам попаде і городовикам Цецюри Севрюка. Вони хочуть середину проломити гарматним вогнем, а потім, напевне, і підуть на штурм.
Ніби підтверджуючи його слова, неподалік у землю вдарило велике ядро. Грудки землі та шматки розпеченого чавуну цвьохнулись урізнобіч. Беркут скочив із коня і нагнав його у бік обозу. Знявши з плеча мушкет, упав поряд з Андрієм, що біля нього, як завжди, тулився Яцько.
- А ти, малий, чого тут? Ану, бігом до обозу! Сховаєшся під... - курінний замовк, бо у цей час на воза над ними