військового щастя.
- Ой, хороше, - приказував Горбоніс, рубонувши шаблею по шиї чергового турка, - ой, добре!
- Горбоносику, допомагай! - почулося позаду.
Максим обернувся. На Андрія насіли відразу троє.
Кульбаба щосили відбивався, але сила була явно не на його боці. Максим дістав пістоля, приставив одному з турків до виголеної потилиці і натиснув на собачку. Гримнув постріл. Яничар упав мов підкошений. Другий відскочив від Кульбаби і схрестив шаблі з Горбоносом.
- То інша річ! Ну, давай, потурначе, позмагаємося!
- Давай! Готуйся до смерті, гяуре! - засміявся зі злістю яничар. Він говорив чистою українською мовою. Серед шуму бойовища його голос ледве долинув. Максим здивовано опустив шаблю.
- Земляк, чи що? - глипнув він на яничара. Той вищирився звірячою посмішкою:
- Шайтан тобі земляк!
Біля Максима зі свистом пролетіла куля. З глухим стуком ударила в спину когось із козаків.
- Звідкіля ти? - усе ще дивуючись, запитав яничара.
- З Чигирина. Слава Аллаху, тепер це не мій дім!
- То ти, потурначе, ще й радієш? - Максим відчув несамовиту злість.
- Іди до шайтана, гяурський собако! - потурнак щосили рубонув Максима шаблею. Той відбив. За мить вони вже затанцювали у смертельному двобої. Билися запекло, не помічаючи нічого, лише повні зненависті погляди перед собою. Підскакували у випадах і, не жалкуючи криці, сікли, аж сипались іскри. Оскаженіло гарчали, як дикі звірі, палали вогниками у щілинах очей. Яничар уже кричав щось турецькою. Очевидно, виливав на супротивника ненависть мовою, що її вважав рідною.
Кипів довкола кривавий, несамовитий "галас", і врешті турки здригнулись. Як і в минулі рази, захлинулись у крові й почали відходити, втрачаючи все більше і більше людей. А запорожці, схожі у бойовій лихоманці на дияволів із пекла, кидалися в погоню. Подекуди зопалу забігали у гущу ворогів і там падали, порубані десятками шабель, поколоті десятками списів. Лягали жертвами буйного козацького норову.
А Максим бачив лише очі ненависного яничара. Гіршим за будь-що вважав він зраду християнської віри, тож закипів, запалав, шаленіючи, коли почув ті слова, кинуті рідною мовою. І незчувся, як сам опинився попереду, у гущі ворогів. І пропав би, сердешний, якби не Микита, що побачив шалену сутичку попереду. Гукнув він запорожцям і почав прокладати шаблею дорогу до побратима. Наближався крок за кроком, відчуваючи за спиною кілька дружніх плечей. Ось уже й поряд. Одним помахом зніс голову туркові, котрий націлив спис у спину Максима. Та раптом Горбоніс похитнувся. Ногою він потрапив у лисячу нору й заточився. А ворожа шабля вже поруч. Блискавкою впала вона на козацькі груди. Розсікла червоне сукно та занурилась у темну гарячу кров. Бризнула червоними суницями на зелень трави.
- Ох, клятий! - тільки й схлипнув Максим і впав, широко розкинувши руки.
А Микита вже й поруч. Заревів, застогнав не своїм голосом Непийпиво.
- Максиме! Братику! - і як вихор налетів на яничара. Не чув сили в розпуці. Рубонув. Лезо розсікло повітря і з жалібним дзвоном упало на підставлену зброю. За мить із двох шабель залишилися тільки друзки. Микита відкинув непотрібне тепер руків'я і з голими руками кинувся на ворога, збиваючи того з ніг. У несамовитій борні покотилися по залитій кров'ю землі.
Микита вивільнив правицю і піймав нею яничара за горло, однак у ту саму мить побачив, що турок тягнеться рукою до ятагана на поясі. Довелося схопити його за руку. Яничар щосили вдарив Микиту головою в обличчя. Микита відсахнувся, але руки не відпустив. У свою чергу дуцнув противника ногою в пах. Турок дещо подався. Микита миттю вихопив із халяви ножа і до самого руків'я всадив у білу шию, по якій гарячково бігав кадик. З горла яничара вихопилося хрипіння, що згодом перейшло у булькання. Руки безсило розкинулися. Заточуючись, Микита піднявся. В очах тьмарилося від перенапруги, легені працювали, як ковальські міхи. На мить забув, де він і що з ним відбувається. Витер рукавом ніс, з якого юшила кров.
Неподалік рубався з кимось Кульбаба. Люто зблискували очі на вродливому обличчі Андрія, шалено літали, вдаряючись одне до одного, леза шабель. Усе це Микита спостерігав у цілковитій тиші, у якомусь дивному, ніби уповільненому ритмі. Навколо нього рубали, стріляли, падали і кричали люди...
Дійсність повернулася за хвилину, приголомшуючи гуркотом битви. "Максим", - майнула думка. Микита повернувся і побачив побратима, що лежав на землі. Підбіг. Упав на коліна, розриваючи одежу Горбоноса, обдивився рану.
- Ой, хороше, - приказував Горбоніс, рубонувши шаблею по шиї чергового турка, - ой, добре!
- Горбоносику, допомагай! - почулося позаду.
Максим обернувся. На Андрія насіли відразу троє.
Кульбаба щосили відбивався, але сила була явно не на його боці. Максим дістав пістоля, приставив одному з турків до виголеної потилиці і натиснув на собачку. Гримнув постріл. Яничар упав мов підкошений. Другий відскочив від Кульбаби і схрестив шаблі з Горбоносом.
- То інша річ! Ну, давай, потурначе, позмагаємося!
- Давай! Готуйся до смерті, гяуре! - засміявся зі злістю яничар. Він говорив чистою українською мовою. Серед шуму бойовища його голос ледве долинув. Максим здивовано опустив шаблю.
- Земляк, чи що? - глипнув він на яничара. Той вищирився звірячою посмішкою:
- Шайтан тобі земляк!
Біля Максима зі свистом пролетіла куля. З глухим стуком ударила в спину когось із козаків.
- Звідкіля ти? - усе ще дивуючись, запитав яничара.
- З Чигирина. Слава Аллаху, тепер це не мій дім!
- То ти, потурначе, ще й радієш? - Максим відчув несамовиту злість.
- Іди до шайтана, гяурський собако! - потурнак щосили рубонув Максима шаблею. Той відбив. За мить вони вже затанцювали у смертельному двобої. Билися запекло, не помічаючи нічого, лише повні зненависті погляди перед собою. Підскакували у випадах і, не жалкуючи криці, сікли, аж сипались іскри. Оскаженіло гарчали, як дикі звірі, палали вогниками у щілинах очей. Яничар уже кричав щось турецькою. Очевидно, виливав на супротивника ненависть мовою, що її вважав рідною.
Кипів довкола кривавий, несамовитий "галас", і врешті турки здригнулись. Як і в минулі рази, захлинулись у крові й почали відходити, втрачаючи все більше і більше людей. А запорожці, схожі у бойовій лихоманці на дияволів із пекла, кидалися в погоню. Подекуди зопалу забігали у гущу ворогів і там падали, порубані десятками шабель, поколоті десятками списів. Лягали жертвами буйного козацького норову.
А Максим бачив лише очі ненависного яничара. Гіршим за будь-що вважав він зраду християнської віри, тож закипів, запалав, шаленіючи, коли почув ті слова, кинуті рідною мовою. І незчувся, як сам опинився попереду, у гущі ворогів. І пропав би, сердешний, якби не Микита, що побачив шалену сутичку попереду. Гукнув він запорожцям і почав прокладати шаблею дорогу до побратима. Наближався крок за кроком, відчуваючи за спиною кілька дружніх плечей. Ось уже й поряд. Одним помахом зніс голову туркові, котрий націлив спис у спину Максима. Та раптом Горбоніс похитнувся. Ногою він потрапив у лисячу нору й заточився. А ворожа шабля вже поруч. Блискавкою впала вона на козацькі груди. Розсікла червоне сукно та занурилась у темну гарячу кров. Бризнула червоними суницями на зелень трави.
- Ох, клятий! - тільки й схлипнув Максим і впав, широко розкинувши руки.
А Микита вже й поруч. Заревів, застогнав не своїм голосом Непийпиво.
- Максиме! Братику! - і як вихор налетів на яничара. Не чув сили в розпуці. Рубонув. Лезо розсікло повітря і з жалібним дзвоном упало на підставлену зброю. За мить із двох шабель залишилися тільки друзки. Микита відкинув непотрібне тепер руків'я і з голими руками кинувся на ворога, збиваючи того з ніг. У несамовитій борні покотилися по залитій кров'ю землі.
Микита вивільнив правицю і піймав нею яничара за горло, однак у ту саму мить побачив, що турок тягнеться рукою до ятагана на поясі. Довелося схопити його за руку. Яничар щосили вдарив Микиту головою в обличчя. Микита відсахнувся, але руки не відпустив. У свою чергу дуцнув противника ногою в пах. Турок дещо подався. Микита миттю вихопив із халяви ножа і до самого руків'я всадив у білу шию, по якій гарячково бігав кадик. З горла яничара вихопилося хрипіння, що згодом перейшло у булькання. Руки безсило розкинулися. Заточуючись, Микита піднявся. В очах тьмарилося від перенапруги, легені працювали, як ковальські міхи. На мить забув, де він і що з ним відбувається. Витер рукавом ніс, з якого юшила кров.
Неподалік рубався з кимось Кульбаба. Люто зблискували очі на вродливому обличчі Андрія, шалено літали, вдаряючись одне до одного, леза шабель. Усе це Микита спостерігав у цілковитій тиші, у якомусь дивному, ніби уповільненому ритмі. Навколо нього рубали, стріляли, падали і кричали люди...
Дійсність повернулася за хвилину, приголомшуючи гуркотом битви. "Максим", - майнула думка. Микита повернувся і побачив побратима, що лежав на землі. Підбіг. Упав на коліна, розриваючи одежу Горбоноса, обдивився рану.
Вы читаете Хотин
×