Хотин

Крові було надзвичайно багато, але Максим дихав. Треба було негайно виносити його з поля бою. Микита підняв товариша і, закинувши на плече, поніс до окопів. За ними, з шаблею напоготів, став Андрій, що вже встиг упоратися з третім яничаром. Бій вщухав. Турки, не в змозі добратися до козацького табору, відкотилися, щоби перегрупуватись і відпочити...

У таборі промили Максимову рану. Глибокий чорний рубець ішов навкіс через груди майже від шиї і до нижнього ребра. У розрізі було видно жовті ребра, які то стискалися, то розтискалися у такт гарячковому диханню. Обличчя Максима стало восковим, очі запали і вкрилися темними колами з посірілої шкіри.
- Помре! - видихнув хтось за плечима в Микити.
Непийпиво повернув голову і зустрівся поглядом з Товкачем. Той, зрозумівши, що бовкнув зайве, зіщулився й замовк. Микита заходився накладати пов'язку.
- Не базікай дурного, - кинув до Товкача. - Біжи-но краще горілки принеси.
Товкач махнув головою й бігцем подався туди, де стояли вози Переяславського куреня. За хвилину вже сварився з кимось із обозних. Вимахував руками й насідав на дебелого козака, як хорт на ведмедя.
- Що значить не велено?! Хто сказав?! Я тобі, скурвий вишкребку, дам "не велено"! Ясно кажу: пораненому треба! Зажерлись тут... - чувся здалеку його писклявий голос.
Через кілька хвилин Максим застогнав та розплющив очі. Зробив спробу встати, але Микита його притримав.
- Лежи! - він похапцем закінчив перев'язку.
Горбоніс щось прошепотів пошерхлими губами. Микита наблизив до нього вухо.
- Що тобі, братику?
- Дістав-таки, - почув шепіт.
- Мовчи ліпше. Сили бережи.
- До біса! - голос Максима підвищився. - Микито, чуєш мене, Микито?
- Чую.
- Пообіцяй, якщо помру, поїдеш до неї... у Кам'янець. Скажеш... Кохав... Утім, не треба, що їй із того...
- Ще сам поїдеш. Сам усе й скажеш. У тебе нутрощі цілі, крові тільки втратив. Але нічого, здається, спиним...
- Якби трохи нижче, тельбухи б погубив, - докинув Андрій, - а так, вважай, щасливий ти.
- Щось зимно, - у Горбоноса починалася лихоманка.
Микита похапцем скинув із себе жупан і вкрив товариша.
- То й не дивно, - мовив Андрій, - з тебе кров, як з кабана, валила.
- Та заткни вже пельку, малий, - зопалу вигукнув Микита. - То тельбухи, то кров, як з кабана... Знайшов коли!
- Як я так? - долинуло від Горбоноса.
- А що ж ти зробиш, із ким не може бути?..
- Не пам'ятаю, коли... - Максим, як це буває після серйозного поранення, втратив з пам'яті кілька останніх хвилин. Кульбаба оживився:
- А хіба не пам'ятаєш, як мене рятував? Одного яничара файно з пістоля привітав, а ось другий тебе шаблюкою уперіщив. Микита його потім голими руками мало не порвав...
- А... Пригадую. По-нашому бусурман говорив. Я йому ще радив до нас пристати.
- Та де там! - журно мовив Микита. - Аджем-огланам34 так мізки засмічують, що рідну маму не пошкодує...
Підбіг Товкач із пляшкою оковитої. З-за пазухи дістав срібного келиха.
- Ось! Приніс. А кляті обозні давати не хотіли. Я їм кажу: пораненому треба, а вони, знай, одне: не велено. Чортові душі! Я й так і сяк, хотів уже шаблю витягати. От ґалаґани! Все лементують: кошовому скажемо, ти в нас київ ще скуштуєш. А я хіба для себе? Ну, скажіть, братики...
- Товкачику! Я тобі зараз кляпа в горлянку заб'ю, їй-богу, - тихо промовив Андрій.
- А я хіба що... Я мовчу.
Микита налив у келих добрих півпляшки. Потім дістав порохівницю і виміряв заряд пороху, замішав. Простягнув Горбоносу каламутну рідину.
- Випий одним духом.
Максим звівся на лікоть. Застогнав. Одразу кілька чоловік кинулося його підтримати. Взяв келих і одним махом перехилив, голосно крякнув.