Хотин

- Я й не знаю. Якийсь чоловік, вбраний, наче турок.
- Що ти мелеш, який турок?
- Та не турок! По-українськи говорить, лише вбраний, наче турок.
- І що він хоче?
- Не знаю, вас запитав. А сам якийсь дивний: руки тремтять, в очах сльози.
- Добре, ходімо. І хто це може бути?..
Підійшли. Старший Кульбаба піднявся. Витягнув уперед руки:
- Андрію, це ти? - тільки й вимовив.
Андрій пильно розглядав незнайомця. Щось знайоме, але таке далеке... Кінь. Степ. Його зросту не вистачало, щоби дотягнутися до стремен. Чомусь плакала мати, і десь високо блищало цяцьковане руків'я шаблі. Як хотілося до нього дотягнутись!.. Невже?! Адже цього не може бути!
- Батьку? - не вірячи собі, запитав чужим голосом.
- Андрійку! Сину! - Петро Кульбаба вхопив сина в обійми. - Козак! Господи! Справжній козак виріс!
Петро, відігнувшись, випростав руки. Зазирав в очі сину й не міг повірити у реальність подій.
- Дай надивлюся на тебе!
Андрій отетеріло кліпав очима, не знаючи, що й казати. Все відбувалося надто швидко. Він, що звик до думки про смерть близьких, міг очікувати на все що завгодно, окрім цієї зустрічі. Запанувала незручна мовчанка. Чорновусий запорожець стискав в обіймах турка з сивою довгою бородою й не знав, що казати.
- Давно козакуєш? - нарешті порушив мовчанку батько.
Андрій знизав плечима.
- Сім років уже на Січі. Спочатку молодиком...
Знову запала мовчанка. Через хвилину старший Кульбаба зітхнув.
- Так ось воно... Хотів сам тебе на Січ привезти, до науки, та не встиг... А як мама? Як Пріся, Стеха? Яринка, мабуть, вже велика?
Андрій раптом відчув себе малим беззахисним хлопчаком. Зовсім як тоді, коли вперше опинився серед запорожців і знову й знову переживав втрату родини.
- Немає неньки... - відповів він чужим голосом, - забив татарин... І Яринку теж... А Прісю й Стеху в Крим погнали. Жодної звістки від них не мав.
Петро Кульбаба повільно сів на землю й охопив голову руками. Не плакав. Дивився лишень перед собою каламутними очима, і скільки муки, скільки болю було на закам'янілому обличчі. Андрій сів поряд.
- А як же ви? Чув, що вас на палю...
Петро хвилину мовчав. Потім підняв на сина повні болю очі:
- Горе! Гірко, сину! Ох, гірко... Гірко чути те, що ти кажеш. Та й у мене новини не ліпші. І Данила, і Остапа турки стратили. Мене помилували, не знаю, навіщо. Ліпше б убили...
І Петра прорвало. Плутано, раз у раз перериваючи мову, почав оповідати свої семирічні поневіряння турецькою неволею. Стискав кулаки, скреготів зубами. Виливав на бусурман цілі ріки прокльонів і лайки. Нарешті рвучко піднявся на рівні.
- Андрію! Я повинен бачити кошового! Веди до Семена. Руки чешуться в горло бусурманам вчепитись...
Семен Шило повертався з наради, що її зібрав Сагайдачний у наметі Богдана Куроші. Повільно йшов величезним табором і розмірковував над почутим.
Окрім обговорення майбутньої нічної атаки, наказний гетьман торкнувся питання про долю Бородавки. Без наголосу, наче мимоволі. Але одразу ж стала помітною актуальність цього питання. Серед військової старшини вже досить давно відчувалася напруга через двовладдя, що фактично склалося з прибуттям Сагайдачного. Адже Бородавку з гетьманства не скинуто, але булава у Сагайдачного. Виникала потреба з таким станом справ щось діяти. Для Шила не стало новиною те, що всі полковники віддали свій голос Сагайдачному, але коли зайшлося за смертну кару гетьманові-невдасі, кошовий замислився. З одного боку, він давно знав Неродича і знав як доброго козака, з другого - адже з його провини загинуло багато людей, лише з коша майже три сотні запорожців. Крім того, коні вже тепер голодні і невдовзі почнуть гинути. А як же без коней, коли доведеться долати мало не тисячу верст до Запоріжжя? Питання гнітюче, а дуже скоро і люди почнуть голодувати, надто багато їх зібралося на цьому клаптикові землі. Якщо запаси не зроблені раніше, зараз цьому