не зарадиш... Урешті Семен Шило приєднався до тих, що вимагали смерті Бородавці. За суворим запорізьким звичаєм це було справедливим. Тепер кошовий ще раз і ще раз зважував усі за і проти. І хоча все мала вирішувати загальна козацька Рада, на душі було погано. Від цих невеселих думок його відірвав Андрій Кульбаба, котрий очікував на кошового поблизу його намету.
- Чолом тобі, батьку кошовий, - козак зняв шапку й низько вклонився.
- Вітаю, козаче, діло яке маєш?
- Батька рідного зустрів. Не впізнаєш?
Семен Шило пильніше придивився до Петра, що тихо стояв позаду.
- Петре? - здивовано запитав. - Ти наче з неба впав! А ми тебе вже й поховали давно. Звідкіля ти, бісів сину?
- З неволі, Семене. Дозволив мені Господь ще раз на товаришів моїх подивитися, шаблю до рук взяти.
Кошовий наблизився й ухопив Кульбабу за плечі.
- Бог з тобою! Ну, давай хоч розцілуємося.
Давні товариші обнялись і розцілувались.
- То ти як далі, Петре? - запитав кошовий після короткої оповіді Кульбаби.
- Та думаю ось назад, у Переяславський курінь. Візьмете у товариство?
- Візьмемо, Петре, залюбки! Хвилона Беркута бачив? Він у вас зараз курінним.
- Ще не бачив. Ну то він нікуди не дінеться, товариш він мій.
- Добре. Скажеш, я наказав тебе одягнути й озброїти за військовий рахунок.
- Та ви що! Щоб я батька не одягнув та шаблю йому не підібрав! - виступив наперед запальний Андрій.
- То й добре. Кажуть, що біля замку в жидів і вірмен кам'янецьких що завгодно можна купити. А зараз вибачте, маю нагальні справи... Поговоримо про все, Петре, пізніше.
Козаки ще раз вклонилися кошовому, і він зник у наметі. Андрій одразу потягнув батька до польського табору, що в його тилу знаходився замок.
Петра Кульбабу, котрий повернувся до козацького обозу, годі було впізнати: висока видрова шапка замість чалми, золотистий з візерунками каптан, зашпилений на безліч гапликів, поверх жупан, накинутий на плечі, сині шаровари. Довершували картину два пістолі за шовковим очкуром, шабля при боці (довго під свою руку підбирав) і мушкет за плечима. Андрій, що йшов позаду, сяяв, як нова копійка. Очі в обох блищали: за зустріч перекинули по кухлеві меду, але, зважаючи на таку подію, ніхто не звернув уваги. Козаки щиро вітали Кульбабів, котрі були на сьомому небі у цей щасливий для обох день.
Непомітно сонце почало хилитися на захід. У повітрі вчувалася осіння прохолода. Кашовари розпалювали під казанами вогнища і починали варити вечерю. Турки цього дня так і не нападали...
За вечерею навколо казана сиділо вже на одного більше: трійця-нерозлийвода - Микита, Максим, який трохи відійшов від поранення, і Андрій. Далі Півторакожуха і Товкач, за ними Сипаха і сліпий кобзар Пузир. Поряд сіли Петро Кульбаба і Яцько.
До темряви палили люльки, розмовляли. Петро оповідав свої пригоди, запорожці свої. Тихо сміялися, подекуди журно мовчали. Вклалися, коли у таборі вже всі спали. Наближався день вирішальної битви - сьомого вересня.
Холодний ранок похмуро привітав людей сірим, затягнутим хмарами небом. У повітрі пахло дощем. Козацькі й польські полки, що вишикувалися до бою, виглядали напрочуд яскраво на тлі дощової мряки. На ділянці фронту, що її займало Запорізьке Низове Військо, все йшло вже за добре відомим сценарієм: козаки, озброєні списами і мушкетами, займали свої місця на окопах. Напружені очі стежили за незчисленними турецькими полчищами, що заполонили ввесь простір перед окопами, скільки бачило око. Попри прохолодний і вологий ранок, день обіцяв бути гарячим.
Ходкевич на чолі загону особистої охорони стояв на насипі і стежив за турками. Судячи з усього, атака, як і раніше, готувалася на козацький табір. Як старий і досвідчений вояка, Ходкевич кілька останніх днів почувався ніяково, хоча намагався цього не показувати. Те, що турки основні удари спрямували на козацький обоз, боляче зачіпало хворобливе почуття гідності польського генерала.
Однак цього ранку Ходкевич уже не міг звертати увагу на питання шляхетського гонору. Вночі знову був напад "чорної хвороби", який відібрав усі сили. Ходкевич відчував, як дрібно тремтять коліна, а по спині, що була закрита блискучим панциром, збігали струмочки холодного поту. Напад був настільки сильним, що налякав навіть звиклих
- Чолом тобі, батьку кошовий, - козак зняв шапку й низько вклонився.
- Вітаю, козаче, діло яке маєш?
- Батька рідного зустрів. Не впізнаєш?
Семен Шило пильніше придивився до Петра, що тихо стояв позаду.
- Петре? - здивовано запитав. - Ти наче з неба впав! А ми тебе вже й поховали давно. Звідкіля ти, бісів сину?
- З неволі, Семене. Дозволив мені Господь ще раз на товаришів моїх подивитися, шаблю до рук взяти.
Кошовий наблизився й ухопив Кульбабу за плечі.
- Бог з тобою! Ну, давай хоч розцілуємося.
Давні товариші обнялись і розцілувались.
- То ти як далі, Петре? - запитав кошовий після короткої оповіді Кульбаби.
- Та думаю ось назад, у Переяславський курінь. Візьмете у товариство?
- Візьмемо, Петре, залюбки! Хвилона Беркута бачив? Він у вас зараз курінним.
- Ще не бачив. Ну то він нікуди не дінеться, товариш він мій.
- Добре. Скажеш, я наказав тебе одягнути й озброїти за військовий рахунок.
- Та ви що! Щоб я батька не одягнув та шаблю йому не підібрав! - виступив наперед запальний Андрій.
- То й добре. Кажуть, що біля замку в жидів і вірмен кам'янецьких що завгодно можна купити. А зараз вибачте, маю нагальні справи... Поговоримо про все, Петре, пізніше.
Козаки ще раз вклонилися кошовому, і він зник у наметі. Андрій одразу потягнув батька до польського табору, що в його тилу знаходився замок.
Петра Кульбабу, котрий повернувся до козацького обозу, годі було впізнати: висока видрова шапка замість чалми, золотистий з візерунками каптан, зашпилений на безліч гапликів, поверх жупан, накинутий на плечі, сині шаровари. Довершували картину два пістолі за шовковим очкуром, шабля при боці (довго під свою руку підбирав) і мушкет за плечима. Андрій, що йшов позаду, сяяв, як нова копійка. Очі в обох блищали: за зустріч перекинули по кухлеві меду, але, зважаючи на таку подію, ніхто не звернув уваги. Козаки щиро вітали Кульбабів, котрі були на сьомому небі у цей щасливий для обох день.
Непомітно сонце почало хилитися на захід. У повітрі вчувалася осіння прохолода. Кашовари розпалювали під казанами вогнища і починали варити вечерю. Турки цього дня так і не нападали...
За вечерею навколо казана сиділо вже на одного більше: трійця-нерозлийвода - Микита, Максим, який трохи відійшов від поранення, і Андрій. Далі Півторакожуха і Товкач, за ними Сипаха і сліпий кобзар Пузир. Поряд сіли Петро Кульбаба і Яцько.
До темряви палили люльки, розмовляли. Петро оповідав свої пригоди, запорожці свої. Тихо сміялися, подекуди журно мовчали. Вклалися, коли у таборі вже всі спали. Наближався день вирішальної битви - сьомого вересня.
Холодний ранок похмуро привітав людей сірим, затягнутим хмарами небом. У повітрі пахло дощем. Козацькі й польські полки, що вишикувалися до бою, виглядали напрочуд яскраво на тлі дощової мряки. На ділянці фронту, що її займало Запорізьке Низове Військо, все йшло вже за добре відомим сценарієм: козаки, озброєні списами і мушкетами, займали свої місця на окопах. Напружені очі стежили за незчисленними турецькими полчищами, що заполонили ввесь простір перед окопами, скільки бачило око. Попри прохолодний і вологий ранок, день обіцяв бути гарячим.
Ходкевич на чолі загону особистої охорони стояв на насипі і стежив за турками. Судячи з усього, атака, як і раніше, готувалася на козацький табір. Як старий і досвідчений вояка, Ходкевич кілька останніх днів почувався ніяково, хоча намагався цього не показувати. Те, що турки основні удари спрямували на козацький обоз, боляче зачіпало хворобливе почуття гідності польського генерала.
Однак цього ранку Ходкевич уже не міг звертати увагу на питання шляхетського гонору. Вночі знову був напад "чорної хвороби", який відібрав усі сили. Ходкевич відчував, як дрібно тремтять коліна, а по спині, що була закрита блискучим панциром, збігали струмочки холодного поту. Напад був настільки сильним, що налякав навіть звиклих
Вы читаете Хотин
×