Хотин

мрійливо пригадав часи, коли сам козакував на Низу.
- А звідки ти все так добре знаєш? Щось забагато для невільника! - раптом примружився Куроша.
- Я при Алі-паші був стайничним. Командир турецької армати мав до мене певну довіру.
- І за що? Може, потурчився?
- Боже борони. Я його доньку врятував під час пожежі, тож Алі-паша був моїм боржником.
- А не брешеш?
- Годі тобі, Богдане. Цього козарлюгу я добре знаю, цей не потурчиться, швидше загине. Чи не так? - Сагайдачний пильно подивився на Кульбабу.
- Ліпше б загинув! Остап мій і Данило палі ковтнули, а мені Бог дав це пережити. Ох, гірко... загинули діти мої любі смертю трудною, - зітхнув Кульбаба. - Може, й жив, щоби повернутись і помститися катам.
- Стривай, Петре! - оживився Сагайдачний. - А Андрій Кульбаба не твій син?
- Був у мене й Андрійко, а хіба що?
- Є тут козак у Семена Шила, Андрій Кульбаба. Так ось, дивлюся, ніби вилитий ти.
- Де він зараз? - Кульбаба відчув, як затріпотіло серце, стисло у грудях.
- Має бути у Переяславському курені. Ох і справний козак, дарма що молодий. Я йому, можна сказати, життям завдячую. Ось бачиш, - Сагайдачний вказав на хвору руку. - Поранили мене. Якби не він, не знаю, чи жив би. А на герці ладний!
- Піду я, батьку, пошукаю його. Може, й справді мій Андрійко...
- Іди вже. Дай тобі Бог, щоб це твій син виявився.
Петро Кульбаба вклонився Сагайдачному, Куроші й мовчки вийшов з намету. Через якийсь час почали збиратися полковники. Сагайдачний мав намір обмізкувати з ними план нічного нападу на турків, що визрів у нього в голові ще під час ранкової розмови з вартовими.
Минаючи позиції кількох полків гетьманського війська, Кульбаба запитав у перехожого козака, де стоять Низові курені. Той підозріло глянув на одяг Петра, але все ж вказав позад себе.
- Туди йди. Якраз посередині табору й стоять.
Не гаючись, Кульбаба попрямував у вказаному напрямку. Позираючи у різні боки, він бачив і не міг повірити, що знаходиться поміж козаками. Велетенські вози, воли, мішки з різним майном - навіть усе це було своїм, рідним, не бусурманським. А що вже казати про довгі козацькі вуса, оселедці, напомаджені й закручені за вухо, сині й червоні жупани, видрові, ондатрові й баранячі шапки з довгими китицями. Відкинуті назад рукави жупанів, синьо-червоно-жовті шаровари "з достатком". І, звичайно, козацькі люльки. Сотні, тисячі козацьких люльок!
Петро вдивлявся в обличчя козаків, але не міг упізнати жодного. За сім років багато його товаришів склали голови у турецькій, кримській і московській землях. Кульбаба розумів це, і з його грудей раз по раз виривалися важкі зітхання.
Нарешті в очах зарябіло від червоних жупанів і синіх шаровар. Між ними траплявся одяг і інших кольорів, але, безумовно, синього й червоного було більше. Петро підійшов до молодика у потертому кунтуші, що старанно витирав жмутом соломи гарного гнідого коня.
- Хлопче, а скажи-но мені, як пройти до Переяславського куреня.
- І навіщо, дядьку, ноги бити, як ви і так у Переяславському курені. А ви що, турок? - весело відповів молодик.
- Ні, синку, не турок... Я хотів би побачити Андрія Кульбабу.
- А навіщо він вам?
- А тебе як звуть, такого допитливого?
- Яцьком.
- Знаєш, Яцьку, що цікавій Варварі на базарі носа відірвали? Відповідай, коли старші запитують.
- На окопі він. Може, покликати?
- Поклич, сину, поклич. Я ось тут зачекаю.
У Петра Кульбаби раптом затремтіли ноги й він, щоби не впасти, сперся на воза, що стояв поряд.
Коли підбіг Яцько, Андрій саме сидів на окопі, пильно вдивляючись у те, що робилось у турецькому стані. Турки стягували докупи величезний табір, що на багато верст розтягнувся по пагорбах.
- Батьку Андрію, там вас питають! - вигукнув захеканий Яцько.
- Хто?