почулись якісь крики та шум боротьби.
- Лежи, чорте голомозий, як уже попався, не тріпайся! - Сагайдачний впізнав веселий голос козака, що з ним хвилину тому розмовляв.
Він прислухався. З окопу не долинуло більше жодного звуку.
- Що там, хлопці? - крикнув у напрямку до окопів.
- Турка піймали, батьку! - долинув той самий бадьорий голос.
Сагайдачний попрямував у зворотному напрямку.
Перед насипом, зі сторони табору, лежав якийсь чоловік у турецькому халаті і смугастих шароварах. На ногах чарухи37 із закрученими догори носами, тюрбан збився на обличчя, закриваючи очі. Ніякої зброї не було.
На грудях у незнайомця сидів один із вартових, притискаючи йому до горла кривого ножа. З грудей полоненого виривалося голосне харчання.
- Пустіть його, - наказав Сагайдачний.
Козак неохоче зліз зі свого бранця. Турок ще з хвилину полежав, намагаючись отямитися після козацьких обіймів, потім поволі сперся на лікоть і, нарешті, сів. Обвів присутніх каламутними очима і спинив погляд на Сагайдачному.
- Доброго ранку, пане гетьмане. Ось і побачилися, - мовив хрипко, розтираючи забиту шию зашкарублою рукою.
Сагайдачний напружився. Щось знайоме майнуло у голосі бранця, у погляді сірих очей.
- Ти мене знаєш? - запитав.
- А чому ні? - відповів полонений запитанням на запитання. - Та й ви колись мене признавали.
- Стривай, стривай! Кульбаба! Точно, Петро Кульбаба! Де ж тебе носило стільки років?
- Ліпше запитайте, де не носило. За сім років усю Туреччину вздовж і впоперек перейшов, скрізь доля поганяла... І морем, і сушею...
- Якщо мене не підводить пам'ять, бачив тебе востаннє, коли підходили до Очакова.
- Так, батьку. У 1614 році це було, коли ходили на Трапезунд і Синоп товариство визволяти. Тоді нас турки галерами під Очаковом вистежили. Ви ще поділили наші чайки на два загони. З однією половиною пристали до якогось острова...
- До Прогонівської коси ми пристали, навпроти острова Тендра. На руках чайки переносили. А другій половині я наказав уночі повз турків пробиратись.
- Ну то я з ними й був. Пройшли щасливо, але, коли почало світати, нас помітили й, наздогнавши, такого чосу нам із гармат задали! Одну чайку ядрами розтрощили, а нас, двадцять товаришів, що не потонули, у полон забрали.
- Пам'ятаю! То і ти там був?
- Довелось. А ви як тоді? Перетягнули чайки у лиман?
- З Божою поміччю змогли. Наздогнали нас, щоправда, татари стрілами засипали... Але добралися до лиману, потім - у Дніпро. Більше трьох десятків товариства у тих очеретах залишилось.
- Так, наварили нам турки пива... А ви, бачу, гетьмануєте-таки. Ну то нема Османові на що надіятися. Конашевич віру нашу оборонить, тепер я спокійний.
- Я ще не гетьман, але товариство вибрало наказним... Маєш якісь важливі відомості?
- Скажу, що бачив.
- Ну, то пішли зі мною. - Сагайдачний повернувся до вартових. - Це не турок, хлопці, це наш козак, із низових.
- Вибач, батьку, що боки нам'яв, - виступив наперед той вартовий, що сидів на грудях у "турка". Під час розмови між Сагайдачним і бранцем він спантеличено переводив погляд з одного на другого.
- Міцний ти хлопака! Обійми, як у ведмедя, маєш, - весело відповів Кульбаба й потиснув козакові руку. Потім, приєднавшись до Сагайдачного, покрокував до намету Богдана Куроші, що сірів за кілька десятків кроків попереду.
У наметі батуринського полковника було вже людно. Заходили й виходили сотники, бігали з дорученням джури.
Сагайдачний відкинув полотняну запону намету і ступив усередину, махнувши рукою Кульбабі, щоби заходив слідом.
- Доброго ранку, Богдане.
- Доброго ранку, батьку, - Богдан Куроша встав і вклонився прибулому. - Ось зараз нагальні справи попораю і поснідаємо.
- Добре, заждемо. - Сагайдачний, а за ним і Петро Кульбаба сіли на лаві у глибині намету. Кульбаба заходився розглядати розвішану на стінах зброю.
- Лежи, чорте голомозий, як уже попався, не тріпайся! - Сагайдачний впізнав веселий голос козака, що з ним хвилину тому розмовляв.
Він прислухався. З окопу не долинуло більше жодного звуку.
- Що там, хлопці? - крикнув у напрямку до окопів.
- Турка піймали, батьку! - долинув той самий бадьорий голос.
Сагайдачний попрямував у зворотному напрямку.
Перед насипом, зі сторони табору, лежав якийсь чоловік у турецькому халаті і смугастих шароварах. На ногах чарухи37 із закрученими догори носами, тюрбан збився на обличчя, закриваючи очі. Ніякої зброї не було.
На грудях у незнайомця сидів один із вартових, притискаючи йому до горла кривого ножа. З грудей полоненого виривалося голосне харчання.
- Пустіть його, - наказав Сагайдачний.
Козак неохоче зліз зі свого бранця. Турок ще з хвилину полежав, намагаючись отямитися після козацьких обіймів, потім поволі сперся на лікоть і, нарешті, сів. Обвів присутніх каламутними очима і спинив погляд на Сагайдачному.
- Доброго ранку, пане гетьмане. Ось і побачилися, - мовив хрипко, розтираючи забиту шию зашкарублою рукою.
Сагайдачний напружився. Щось знайоме майнуло у голосі бранця, у погляді сірих очей.
- Ти мене знаєш? - запитав.
- А чому ні? - відповів полонений запитанням на запитання. - Та й ви колись мене признавали.
- Стривай, стривай! Кульбаба! Точно, Петро Кульбаба! Де ж тебе носило стільки років?
- Ліпше запитайте, де не носило. За сім років усю Туреччину вздовж і впоперек перейшов, скрізь доля поганяла... І морем, і сушею...
- Якщо мене не підводить пам'ять, бачив тебе востаннє, коли підходили до Очакова.
- Так, батьку. У 1614 році це було, коли ходили на Трапезунд і Синоп товариство визволяти. Тоді нас турки галерами під Очаковом вистежили. Ви ще поділили наші чайки на два загони. З однією половиною пристали до якогось острова...
- До Прогонівської коси ми пристали, навпроти острова Тендра. На руках чайки переносили. А другій половині я наказав уночі повз турків пробиратись.
- Ну то я з ними й був. Пройшли щасливо, але, коли почало світати, нас помітили й, наздогнавши, такого чосу нам із гармат задали! Одну чайку ядрами розтрощили, а нас, двадцять товаришів, що не потонули, у полон забрали.
- Пам'ятаю! То і ти там був?
- Довелось. А ви як тоді? Перетягнули чайки у лиман?
- З Божою поміччю змогли. Наздогнали нас, щоправда, татари стрілами засипали... Але добралися до лиману, потім - у Дніпро. Більше трьох десятків товариства у тих очеретах залишилось.
- Так, наварили нам турки пива... А ви, бачу, гетьмануєте-таки. Ну то нема Османові на що надіятися. Конашевич віру нашу оборонить, тепер я спокійний.
- Я ще не гетьман, але товариство вибрало наказним... Маєш якісь важливі відомості?
- Скажу, що бачив.
- Ну, то пішли зі мною. - Сагайдачний повернувся до вартових. - Це не турок, хлопці, це наш козак, із низових.
- Вибач, батьку, що боки нам'яв, - виступив наперед той вартовий, що сидів на грудях у "турка". Під час розмови між Сагайдачним і бранцем він спантеличено переводив погляд з одного на другого.
- Міцний ти хлопака! Обійми, як у ведмедя, маєш, - весело відповів Кульбаба й потиснув козакові руку. Потім, приєднавшись до Сагайдачного, покрокував до намету Богдана Куроші, що сірів за кілька десятків кроків попереду.
У наметі батуринського полковника було вже людно. Заходили й виходили сотники, бігали з дорученням джури.
Сагайдачний відкинув полотняну запону намету і ступив усередину, махнувши рукою Кульбабі, щоби заходив слідом.
- Доброго ранку, Богдане.
- Доброго ранку, батьку, - Богдан Куроша встав і вклонився прибулому. - Ось зараз нагальні справи попораю і поснідаємо.
- Добре, заждемо. - Сагайдачний, а за ним і Петро Кульбаба сіли на лаві у глибині намету. Кульбаба заходився розглядати розвішану на стінах зброю.
Вы читаете Хотин
×