- Я вже точно, - погодилася Джилл.
- Тоді я справді думаю, що можу довіряти тобі.
- Збіса мило з твого боку, - гмикнула Джилл.
- Так, але це дійсно величезна таємниця. Поул, скажи-но, ти взагалі віриш у різні штуки? Я про такі штуки, з яких всі тут посміялися б?
- Я ніколи не мала такої нагоди, - сказала Джилл, - але, гадаю, могла б повірити.
- Чи повірила б ти, якби я сказав тобі, що мене не було в світі... в сенсі, в нашому світі... на останніх канікулах?
- Я б не знала, як тебе розуміти.
- Що ж, тоді не будемо морочитися тим. Припустімо, я сказав би тобі, що був у місці, де тварини вміють говорити, де існують... е... магія і дракони... і, словом, всі ті штуки, про які йдеться у казках, - Скрабб почувся страшенно ніяково від цих слів і зашарівся.
- Як ти туди потрапив? - спитала Джилл. Вона теж почувалася напрочуд незручно.
- Єдиним можливим шляхом - завдяки Магії, - майже прошепотів Юстас. - Я був з двома моїми кузенами. Нас просто... змело туди. Вони вже бували там раніше.
Тепер, коли вони говорили пошепки, Джилл чомусь зробилося простіше йому вірити. Тоді її зненацька охопила жахлива підозра, й вона просичала (так люто, що цієї миті скидалася на тигрицю):
- Якщо я дізнаюся, що ти мене просто розіграв, то ніколи не розмовлятиму з тобою - ніколи, ніколи, ніколи!
- Я не розігрую, - сказав Юстас. - Присягаюся, що ні. Присягаюся чим хочеш.
(В мої шкільні часи ми казали: «Присягаюся на Біблії». Але Біблію не надто схвалювали в Експериментальному Домі).
- Добре, - сказала Джилл. - Я тобі повірю.
- І нікому не скажеш?
- За кого ти мене маєш?
Говорячи це, вони обоє дуже хвилювалися. Але, коли все було сказано і Джилл роззир- нулася, побачила похмуре осіннє небо, почула крапання з листя і подумала про всю безнадію
Експериментального Дому (зараз був тринад- цятитижневий семестр, і залишалося ще одинадцять тижнів до кінця), то сказала:
