І уявіть, що ви дивитеся прямо на його дно. А тепер уявіть, що провалля простягається ще глибше, ще на одне таке провалля, ще на десять таких, на двадцять. І коли ви вже подивилися на всю цю відстань углиб, уявіть маленькі білі штучки, які на позір можуть здатися вівцями, - але невдовзі ви розумієте, що це - хмари, і не малі кубельця туману, а величезні, пухнасті хмари, кожна з яких і сама - розміром з гору. І зрештою, поміж цими хмарами ви бачите перший проблиск справжнього дна, так далеко, що вам несила розібрати, що там внизу - поле чи ліс, земля чи вода, - далі від отих хмар, аніж ті хмари від вас.
Джилл витріщилася туди. Потім вона подумала, що, можливо, їй врешті-решт варто відійти він краю принаймні на фут. Але їй не хотілося цього робити, бо вона переймалася тим, що на це подумає Скрабб. Тоді Джилл раптом вирішила, ніби їй байдуже, що він там подумає, і тому вона з превеликим задоволенням забереться подалі від цього жахнющого провалля й більше ніколи не сміятиметься з людей, котрі не люблять висоти. Та тільки вона спробувала поворухнутися, як з’ясувала, що не може цього зробити. Її ноги здавалися м’якими, наче віконна замазка. Все пливло перед очима.
- Ти що робиш, Поул! Назад... мала ідіотко! - закричав Скрабб. Але його голос долинав наче звіддаля. Джилл відчула, як хлопець вхопився за неї. Та цієї миті вона не могла дати ради ні рукам, ні ногам. На краю урвища закипіла недовга боротьба. Джилл була надто переляканою та запамороченою, щоб точно розуміти, що вона робить, та дві речі вона запам’ятала на все своє життя (вони потім довго ще приходили до неї уві сні). Одна - те, що вона випручалася зі Скраббової хватки, а інша - тієї ж миті сам Скрабб з криком жаху втратив рівновагу та ринув назустріч глибині. На щастя, Джилл не випало часу зрозуміти, що вона зробила. Якась величезна, яскрава тварина майнула до краю урвища. Вона розпласталася на землі та (і це
було дуже дивно) почала дмухати. Не гарчати, не форкати, а саме дмухати широко роззявленим ротом, видихаючи повітря так само одноманітно, як пилосмок його всмоктує. Джилл так близько лежала до створіння, що відчувала, як дихання мірно вібрує в його тілі. Вона лежала тихо, бо не могла підвестися. Дівчинка майже зомліла; зрештою, вона б хотіла насправді зомліти, але ж непритомність не приходить на замовлення. Нарешті вона побачила, як далеко внизу крихітна чорна цятка пливе геть від урвища і трохи вгору. Підіймаючись, цятка водночас відпливала далі. На той час, коли цяпочка порівнялася з -краєм провалля, вона була вже так далеко, що Джилл загубила її з ока. Цятка явно рухалася від них з шаленою швидкістю. Джилл ніяк не могла відігнати думку, що це істота поруч з нею здмухує цятку в далечінь.
Тож вона повернулася та подивилася на створіння. Це був лев.
* Розділ другий *
ДЖИЛЛ ОТРИМУЄ ЗАВДАННЯ
Навіть не глянувши на Джилл, лев підвівся та дмухнув востаннє. Тоді, начеб задоволений своєю роботою, повернувся та велично покрокував назад до лісу.
- Це тільки сон, тільки сон, лише сон, - сказала Джилл сама до себе. - За мить я прокинуся.
Але це був не сон, і вона не прокинулася.
- Як би я хотіла, щоб ми так і не потрапили в це жахливе місце, - сказала Джилл. - Не думаю, що Скрабб знав про нього більше, ніж знаю я. А якщо знав, то не мав права тягти мене сюди, не попередивши, що воно за одне. Це не моя провина, що він упав у провалля. Якби він залишив мене в спокої, з нами обома все було б гаразд.
Тут їй знову згадалося, як Скрабб закричав, коли падав, і вона розридалася.
