- А ми зможемо потрапити назад? Це безпечно? - спитала Джилл.
Цієї миті гидомирний, злісний писклявий голосок залунав позаду.
- Ну ж бо, Поул, - вискливо кавкнув він. - Всі знають, що ти там. А ну, спускайся вниз.
Це був голос Едит Джекл, яка, хоч і не була однією з
- Швидше! - сказав Скрабб. - Ось. Давай візьмемося за руки. Ми не маємо розділятися.
І, перш, ніж Джилл зрозуміла, що сталося, він схопив її за руку та потяг крізь двері, геть зі шкільної території, геть з Англії, геть з нашого світу - до
Голос Едит Джекл зник так само несподівано, як зникає голос з радіо, коли його вимкнути. Довкілля вмить заповнилося іншими звуками. Вони долинали від отих барвистих штукенцій в повітрі, які тепер виявилися птахами. Ці пташки несусвітно галасували, значно сильніше, аніж співають будь-які пташки в нашому світі, але цей галас звучав як музика - доволі сучасна музика, яку непросто зрозуміти, слухаючи вперше. Втім, попри співи, тлом стояла все- охопна тиша. Ця тиша, вкупі зі свіжістю повітря, змусила Джилл подумати, що вони опинилися на верхівці надзвичайно високої гори.
Скрабб усе ще тримав Джилл за руку, й вони йшли вперед, роззираючись навсібіч. Джилл побачила, що всюди ростуть велетенські дерева, щось на кшталт кедрів, тільки ще більші. Та, оскільки дерева росли не надто тісно, а підліску ніде не було, ліс прозирався наскрізно - далеко на всі боки. І скільки сягало око Джилл, всюди було те саме: рівний дерен, прудкі птахи з жовтим чи синім, наче крила в бабки, чи веселково строкатим пір’ям, сині тіні та порожнеча. Жоден повів вітру не пор- рушив холодного, чистого повітря.
Це був дуже порожній ліс.
Просто попереду дерев не було - тільки бла
китне небо. Діти йшли навпростець, не кажучи ані слова, поки раптом Джилл не почула вигук Скрабба: «Обережно!» і не відчула, як її смикнуло назад. Вони опинилися на краю урвища.
Джилл була однією з тих щасливиць, які зовсім не бояться висоти. Вона нічого не мала проти того, аби постояти на краю провалля. Її радше роздратувало те, що Скрабб відтяг її назад.
- Ніби я мала дитина, - сказала Джилл і вирвала з його руки свою долоню.
Коли вона побачила, як сильно він зблід, то відчула до нього зневагу.
- В чому справа? - спитала Джилл.
Щоб показати, що вона не боїться, Джилл дійсно стала на самісінькому краєчку, - насправді навіть значно ближче, ніж їй подобалося. Тоді вона поглянула вниз.
Тепер Джилл помітила, що Скрабб мав деякі підстави бліднути, бо з цією прірвою не можна було порівняти жодну, яка існує в нашому світі. Уявіть собі, що стоїте на краю найглибшого провалля, яке ви тільки знаєте.
