Хроніки Нарнії. Срібне крісло

І він почав:

-  Аслане, Аслане, Аслане!

-  Аслане, Аслане, Аслане! - повторила Джилл.

-  Будь ласка, дозволь нам двом потрапити до...

В цю мить почулося, як з іншого боку спортзали чийсь голос прокричав:

- Поул? Так, я знаю, де вона. Рюмсає поза спортзалою. Мені її звідти виволокти?

Джилл та Юстас обмінялися короткими поглядами, пірнули під лаври й подерлися з гідною пошани швидкістю вгору крутим землянистим схилом попід чагарниками. (Згідно з дивними методами навчання в Експериментальному Домі діти тут мало що знали з французької чи математики, або латини й решти подібного, натомість кожен учень вивчив доста про те, як швидко й тихо забратися геть, коли Вони тебе шукають).

Після хвилинного рачкування вгору Джилл і Юстас зупинилися, наслухаючи. Зі звуків, які долинали знизу, зрозуміли, що їх переслідують.

-  Тільки б двері були знову відкриті! - сказав Скрабб, коли вони продовжили підйом, і Джилл кивнула. Нагорі порослого чагарниками схилу стриміла висока кам’яна стіна, а в стіні - двері до вересової луки. Ці двері майже завжди було замкнено. Але траплялося, хтось їх знаходив відчиненими, - принаймні один такий випадок був. Втім, можете собі уявити, наскільки пам'ять хоч би й про один-єдиний випадок підтримує в людях надію та змушує їх перевіряти ті двері: бо ж якщо двері виявляться незамкненими, то це неперевершений спосіб вибратися за шкільну територію непоміченим.

Засапані Джилл та Юстас, через оте рачкування попід лаврами геть спітнілі та забрьохані, нарешті дошкандибали до стіни. 1 двері дійсно були замкнені, як і завжди.

-  Все, нам гаплик, - видихнув Юстас, поклавши руку на клямку, а тоді вигукнув:

-  О-о-о! Чорт забирай! - бо клямка раптом крутнулася і двері прочинилися.

За мить до того обоє збиралися блискавкою проскочити крізь двері, якщо раптом ті виявляться незамкненими. Та, коли двері насправді відчинилися, Джилл з Юстасом заклякли. Бо те, що вони побачили, надто відрізнялося від очікуваного.

Вони чекали побачити сірий схил ве- ресовища, що тікає вгору і вгору, аби там з’єднатися з похмурим осіннім небом. Натомість їх засліпило сонячне сяйво. Сяйво лилося крізь двері так, як гарного червневого дня струменіло б крізь прочинені двері гаража. Воно змусило краплі води на траві засяяти строкатим бісером та проявило брудні патьоки від сліз на обличчі Джилл. І те, звідки плинуло це світло, виглядало достоту як інший світ, - принаймні настільки, наскільки сягало око. Попереду стелився гладенький дерен, рівніший та яскравіший, ніж Джилл коли-небудь бачила, височіло блакитне небо, а в повітрі ширяли якісь штуки, такі барвисті, що могли правити за коштовності або велетенських метеликів.

Попри те, що їй шалено праглося чогось такого, Джилл перелякалася. Вона глянула на Скраббове лице і зрозуміла, що йому теж страшно.

-  Ходімо, Поул, - сказав він придушеним голосом.