Джилл спробувала, але в неї вийшло не зовсім правильно. Тож Лев виправив її та змусив повторювати знову і знову, доки вона не переповіла все бездоганно. Весь цей час він був дуже терплячим, тож Джилл насмілилася запитати:
- Перепрошую, а як я потраплю до Нарнії?
- З моїм подихом, - сказав Лев. - Я віднесу тебе на захід цього світу так само, як відніс Юстаса.
- Чи встигну я перехопити його, щоб сказати про перший знак? Хоча, як на мене, тут нема чого турбуватися. Якщо він побачить старого друга, то напевно підійде та заговорить з ним, хіба ні?
- Тобі не можна гаяти ані хвилини, - сказав Лев. - Саме тому я маю відправити тебе негайно. Ходімо. Йди попереду мене до краю скелі.
Джилл прекрасно пам’ятала, що в тому, що їй не можна гаяти ні хвилини, винна вона сама. «Якби я не поводилася так дурнувато, Скрабб і я вирушили б разом. І він почув би усі інструкції, так само як я», - подумала вона. Тож вона зробила, як їй було сказано. Було дуже тривожно йти назад до урвища, особливо через те, що Лев ішов не поруч з нею, а позаду, безгучний на своїх м’яких лапах. Та перш, ніж вони підійшли до провалля, голос в неї за спиною мовив:
- Стій спокійно. За мить я подую. Але насамперед пам’ятай, пам’ятай, пам’ятай знаки. Повторюй їх собі, коли вставатимеш вранці й коли лягатимеш спати ввечері, й коли прокидатимешся серед ночі. І які б дивні речі не трапилися з тобою, ніщо не має відвернути тебе від слідування знакам. А ще я хочу тебе попередити. Тут, на горі, я говорив з тобою ясно - я не часто робитиму так там, у Нарнії. Бо тут, на горі, повітря чисте і розум твій чистий, а коли опустишся до Нарнії, повітря загусне. Будь дуже уважною, щоб це не спателичило тебе. Знаки, про які ти дізналася тут, виглядатимуть зовсім не так, як чекаєш, коли ти зіткнешся з ними там. Ось чому так важливо завчити їх напам’ять і не зважати на зовнішній вигляд. Пам'ятай знаки і вір знакам. Все інше неважливо. А тепер, донько Єви, прощавай...
Голос все тихшав наприкінці розмови, а тепер зовсім розтанув. Джилл озирнулася. На свій глибокий подив, вона побачила, що урвище вже на кількасот ярдів позаду, а сам Лев виглядає яскравим золотим спалахом на краю. Перед тим вона зціпила зуби й стисла кулаки в очікуванні страхітливого вибуху левового дихання, але його подих виявився таким ніжним, що Джилл і не помітила, коли відірвалася від землі. І тепер під нею на тисячі й тисячі футів не було нічого, окрім повітря.
Вона злякалася тільки на мить. Адже, світ під нею був таким далеким, аби здавалося, ніби він не має до неї жодного стосунку. До того ж, мандрувати на подихові Лева була напрочуд зручно. Вона виявила, що може лежати на спині чи на животі, чи крутитися, як їй заманеться, наче у воді (якщо вмієш справді добре плавати). А оскільки Джилл рухалася з тією ж швидкістю, що й подих, ніякого вітру не було, і повітря здавалося на диво теплим. Без вібрації та гудіння це було зовсім не схоже на подорож літаком. Якби Джилл коли-небудь літала повітряною кулею, то подумала б, що це щось на кшталт, тільки краще.
Тепер, коли вона озирнулася, то вперше змогла оцінити реальні розміри гори, яку щойно полишила. Джилл зацікавилася, чому таку величезну гору не вкрито снігом і кригою; «Певно, такі речі влаштовані зовсім по-іншому в цьому світі», - подумала Джилл. Тоді вона глянула вниз, але було надто високо, щсб зрозуміти, над морем вона летить чи над землею або з якою швидкістю рухається.
- Лишенько! Знаки! - несподівано вигукнула Джилл. - Краще я їх повторю.
На кілька секунд її охопила паніка, але вона з’ясувала, що все ще може повторити їх цілком точно.
