¦Ь Розділ третій «Ь
КОРОЛЬ ВІДПЛИВАЄ
Насправді Скрабб виглядав таким обтріпаним (як, власне, і Джилл, яка просто не могла себе бачити) лише на тлі оточуючої розкоші. Я краще невідкладно змалюю це.
Спадень заливав світлом рівну луку крізь розщелини в тих дальніх горах, які Джилл бачила вглибині, наближаючись до землі. На дальньому краю луки, виблискуючи флюгерами, стояв замок з численними вежами й башточками - найгарніший замок з усіх, які будь- коли бачила Джилл. На ближньому краю розташувалася біломармурова пристань з пришвартованим кораблем: то був багряно-золотий вітрильник з високим кубриком та кормою, з великим стягом на вершечку щогли, безліччю звішених з палуб хоругов й шерегою сяйливих, мов срібло, щитів уздовж фальшборта. До корабля було приставлено трап, і біля нього, вже готовий зійти на борт, стояв старий-пре- старий чоловік. На собі він мав розкішну пурпурову мантію, розкриту на грудях, з-під якої проглядала срібна кольчуга. Голову увінчував тонкий золотий обруч. Біла, наче вовна, борода спадала стариганові майже до пояса. Хоч він і стояв доволі струнко, поклавши руку на
плече пишно вбраного пана, молодшого за віком, все одно впадали в око старість і кволість чоловіка. Очі старого сльозилися, і здавалося, найменший повів вітру може збити його з ніг.
Просто перед королем - він саме обернувся для виголошення промови до свого народу, перш ніж зійде на борт, - стояло невелике кріселко на коліщатах, запряжене маню- нім віслючком: не більшим за великого мисливського пса. В кріселку, згорблений поміж подушками, сидів малий товстий гном, вбраний з тією ж пишністю, що й король. Але через свою огрядність і позу справляв геть інше враження: гном здавався маленьким безформним бганням хутра, шовку та оксамиту. Він був такий же старий, як і король, але міцніший та здоровіший, з дуже пронизливими очима. Його непокрита голова, лиса та напрочуд велика, сяяла в променях призахідного сонця, мов гігантська більярдна куля.
Позаду півколом стояли люди, в яких Джилл одразу впізнала придворних. На них варто було поглянути хоча б заради одягу та обла- дунків. Відверто кажучи, вони радше скидалися на клумбу, ніж на юрму. Але що змусило Джилл і справді розчахнути очі й рота, так це самі люди. Якщо слово «люди» взагалі було тут доречне, бо хіба лиш один з п’яти дійсно був людиною. Решта були істотами, яких навряд зустрінеш у нашому світі. Фавни, сатири, кентаври - Джилл могла їх назвати, бо раніше бачила на малюнках. Також гноми. А ще чимало тварин, яких вона також добре знала: ведмеді, борсуки, кроти, миші та різні птахи. Втім, вони дуже відрізнялися від тих тварин, які носять ці назви в Англії. Деякі були значно більшими: миші, наприклад, стояли на задніх лапах та були зо два фути1 заввишки. Але навіть поза цим вони виглядали геть інакше. З самих виразів їхніх облич було зрозуміло: вони вміють розмовляти та думати не гірше за вас.
«Оце так! - подумала Джилл. - То, зрештою, все це правда». Але наступної миті вона додала: «Сподіваюся, вони приязні?» Бо в задніх рядах натовпу вона щойно зауважила кількох велетнів і тих, для кого взагалі назви не добереш.
У цю мить Аслан та його знаки знову зринули в її голові, бо ж за минулі півгодинки вона геть про них забула.
- Скраббе! - прошепотіла вона, хапаючи хлопця за руку. - Скраббе, швидше! Ти бачиш когось знайомого?
- Що, з’явилася - не забарилася, так? - сказав Скрабб доволі образливим тоном (і в нього на те були певні причини). - Слухай, постій мовчки, га? Я хочу послухати.
