- Значить, все гаразд, - сказала Джилл та з вдоволеним зітханням вклалася горілиць на повітрі, наче на канапі.
- Що ж, мушу оголисити, - сказала Джилл сама до себе через кілька годин, - що я спала. Дивно спати в повітрі. Цікаво, чи хтось уже робив це раніше. Я не думаю. О, дідько - напевно, Скрабб робив! В такій самій подорожі, трохи раніше за мене. Що ж, подивимося, що там внизу.
Внизу простиралася неосяжна темно-синя рівнина. Не було на ній ані пагорба, натомість нею повільно сунули незрозумілі велетенські білі громади. «Це, мабуть, хмари, - подумала Джилл. - Але значно більші за ті, що ми бачили зі скелі. Думаю, вони більші, бо ближчі. Певно, я знижуюся. Чорт би забрав це сонце».
Сонце, яке на початку мандрівки Джилл стояло високо над головою, тепер світило їй в очі. Це означало, що воно спускається нижче попереду неї. Скрабб мав рацію щодо Джилл (хоч я не знаю, чи справедливо це щодо дівчат в цілому), коли зауважив її байдужість до розташування сторін світу. Бо тоді, коли сонце почало бити в очі, вона б зрозуміла, що рухається майже точно на захід.
Розглядаючи синю рівнину внизу, Джилл невдовзі зауважила розсіяні всюди, тут і там, дрібні плямки світлішого, блідішого кольору. «Це море! - подумала вона. - Думаю, то острови». Так воно і було. Джилл, напевно, позаздрила б, якби дізналася, що деякі з тих островів Скрабб бачив з палуби корабля й навіть висаджувався на них, - але вона того не знала. Дещо згодом Джилл почала вирізняти невеличкі зморшки на рівному синьому плесі, котрі зблизька, швидше за все, виявилися б чималенькими океанськими хвилями. Вздовж обрію пролягла груба темна лінія, і вона дедалі грубшала і темнішала так хутко, що можна було бачити на власні очі, як вона росте. Це була перша ознака карколомної швидкості цієї подорожі. І Джилл знала, що та стрімко зростаюча лінія має бути землею.
Несподівано ліворуч (бо вітер був південний) просто на Джилл посунула велика біла хмара. І перш ніж зрозуміти, де вона, Джилл кулею ввігналася в її холодну, вологу туманність. Вмить забило подих, але вона перебувала в хмарі не більше миті. Дівчинка стрімко вилетіла геть, кліпаючи на сонце, і з’ясувала, що її одяг ущерть змок. (Джилл мала на собі блейзер, светр, шорти, панчохи та доволі теплі черевички - день тоді в Англії був досить сльотавий). Вилетіла вона з хмари нижче, ніж влетіла, і щойно опинилася ззовні, то помітила дещо, чого, напевно, сподівалася, та все одно зустріла з шоком і подивом. Це були
Несподівано земля розступилася просто попереду. Джилл наближалася до гирла ріки. Тепер вона летіла дуже низько, хіба футом вище від поверхні води. Гребінь хвилі торкнувся пальців її ніг, і потужний струмінь піни ринув угору, обливши дівчину майже до пояса. Зараз
її лет сповільнювався. Замість того, щоб понестися річкою вгору, вона відпливала ліворуч, до річкового узбережжя. Було так багато речей, які впадали в око, що Джилл насилу вдавалося охопити їх усі: гладенька зелена лука, корабель, пофарбований так яскраво, що скидався на гігантське творіння ювеліра, вежі та зубчасті бійниці, лопотіння стягів у повітрі, натовп у строкатих вбраннях, обладунки, золото, мечі, звуки музики. Та все це вирувало гамузом. Першою ж річчю, яку Джилл усвідомила ясно, було те, що вона приземлилася і стоїть під густим покровом дерев неподалік річки, і тут таки, всього лише в кількох кроках від неї, знаходиться Скрабб.
Першою її думкою було те, як брудно, неохайно й загалом невиразно він виглядає. А друга була: «Як же я змокла!»
