— Ліно… Ліно, у тебе обличчя в крові. На, випий води… Повіки розпухли, я дивилася на світ крізь вузькі щілинки. — Ліно… Ти найбільший маг. Ти не слабша за Оберона, тепер ми це точно знаємо. Може, ти навіть сильніша… Вмивайся… Уранішнє сонце віддзеркалювалося у воді швидкоплинної річечки. Шуміла й булькала вода. Пахло димком, лісом і зовсім трішечки — морем. Так. Тепер уже точно море близько. Але що зі мною сталося? Чому принц і Ельвіра відводять очі? Я простягнула руки до води. Над річечкою танув уранішній туман… Туман. Я все пригадала. Я була майже на порозі будинку! — Це ти мене збив? — запитала я принца. Той дивився убік. — Розумієш… ми так зрозуміли, що… ти хочеш нас кинути. Там, за дверима, був твій світ? — ніяково відповів принц. Я мовчала. — Це напевне була пастка… — голос Ельвіри тремтів, однак вона намагалася говорити бадьоро. — Королеві не підвладні переходи між світами. — А якщо підвладні? — похмуро запитала я. — Ні. Це була ілюзія. -А якщо правда? Хто ви такі, щоб за мене вирішувати? Принц облизав губи. — Ми — ніхто, — відповіла Ельвіра, тепер у її голосі звучав докір. — Просто ми — твоє Королівство. Просто ти — наша єдина надія. — Саме так! Ви мене використовували. І тоді, коли захотіли піти від Оборона, і зараз. — Ліно! — принц підвищив голос. — Ти сама не розумієш, що кажеш! Ти витримала такий бій, що про нього б пісні складати… І складатимуть! Співатимуть про твою перемогу над королевою туману! Тебе очікує слава, тебе очікує… — Запхай свою славу… знаєш куди? Я додому хочу! Похитуючись, я встала. Річка круто повертала, у її коліні лежав піщаний пляжик — чистий і світлий. Береги заросли травою. Навколо камінців вирували водокрути. Скинулася велика рибина. Гарне місце. — Де мій посох? — Ось. Візьми… Я вирвала свою зброю з рук принца і, не глянувши на них, попрямувала геть.
День я згаяла, валяючись на гарячому піску голяка на дальньому березі, захищена від чужих поглядів двома великими валунами. Забачивши моє тіло, вкрите синцями, з грубим шрамом на місці перелому і випнутими ребрами, вжахнувся б будь-який дільничний лікар. Коли сонце піднялося зовсім високо, я переповзла в тінь і проспала кілька годин. Мені нічого не снилося. Літали над водою бабки. Я знала, що до моря рукою подати. Завтра ми вийдемо на берег. І можливо, вже завтра Ельвіра і принц зможуть, нарешті, заснувати своє Королівство. Хоча тепер мені в це не дуже вірилося. Світло ліхтаря, що падало з прочинених дверей, у моїй пам’яті все блідло й блідло. Ото було б чудово, якби, зупинившись на порозі свого світу, я гордо повернула б назад! І сказала б принцові й Ельвірі… Та де там — кинула б в обличчя туманній бабищі, яка вирішила наприкінці з мене покепкувати… Сказала б твердо і з гідністю: «Ні, я відмовляюся повертатися додому, поки мій обов’язок тут не виконано». І бабища змилася б осоромлена. І принц з Ельвірою потупили б очі. …Невже це могла бути ілюзія? Пастка? Невже я не впізнала б рідний будинок, під’їзд, таку знайому лавку, на якій ми з Обероном сиділи поряд? Не має значення. Проклята бабища все-таки вкрала мою перемогу, залишивши замість гордості розчарування й сором. Розділ двадцять третій
Надія
Рано-вранці ми мовчки доїли залишки вчорашньої юшки, мовчки вмилися в річці й мовчки рушили в дорогу.
