Вітер доносив запах йоду. Ялинки змінилися на сосни. До їхнього шуму додавався далекий звук хвиль. Угрузаючи в піску, ми піднялися на пагорб і побачили його. Воно лежало, таке, як у моїх мріях, таке, як на рекламних картинках і кольорових фотографіях: синьо-бірюзове, в пінних баранчиках, вільне й чисте море. Підійшов принц. Міцно обійняв мене за плечі: — Ти зробила це, Ліно. Ти змогла. Спасибі тобі. Я обережно вивільнялася: — Нема за що. Підемо далі чи влаштуємо привал?
Уночі принц і Ельвіра пішли купатися. Вони пустували в хвилях майже голі, бризкались одне на одного, сміялися, верещали й поводилися, як дітлахи в перший день канікул. Для них усе страшне скінчилося. Вони перемогли й могли тепер радіти життю. Закохані скоро одружаться — хіба не привід для тріумфу? Я сиділа на піску, і в мене не було бажання не те що входити у воду, навіть знімати важкі чоботи. Нічним баченням я могла підглядати, проте я дивилася в інший бік. Мені не було діла до принца з Ельвірою. Настав час моєї абсолютної самотності. Ці двоє отримали, що хотіли, принаймні скоро отримають, це вже точно. Коли сонце саме сідало за горизонт, я вилізла на сосну й побачила за пагорбом димок, що здіймався над рибальським селищем… Отже, можливо, уже завтра принц стане королем, Ельвіра — королевою, а я зможу повернутися додому. От тільки радості не було. Була туга, ніби в черзі до зубного, — швидше б усе це скінчилося. У піску дотліло багаттячко зі смолянистих соснових гілочок. На розстеленому носовичку горою лежали фрукти — їх тут було багато. Вони росли на кущах і на низеньких деревах, смаком нагадували яблука, однак були солодшими й соковитішими. Принц і Ельвіра збиралися влаштувати маленький бенкет перед весіллям… Хай бенкетують. Я взяла кілька фруктів, запхала за пазуху й побрела вздовж берега — шукати собі місце для нічлігу.
Сонце стояло вже височенько, коли ми вирушили здобувати моїм високостям нове Королівство. Ішли кромкою вологого піску між морем і берегом, і за нами тягнувся потрійний ланцюжок слідів. Принц без угаву говорив, сміявся, наспівував, Ельвіра, ніжно поглядаючи на нього, усміхалася. А я крокувала поряд, косувала на цих двох і все більше починала хвилюватися. Ні, небезпеки попереду не було — посох мовчав. Однак занепокоєння наростало, і я не могла зрозуміти, що саме мені не подобається. Сонечко світить, море заспокоїлося і більше не штормить, на смужці мокрого піску блищать мальовничо розкидані прибоєм, перламутрові осколки мушель… Усе добре. Усе має закінчитися благополучно. А як іще? Рибальське селище було вже добре видно. Велике, багате, будинки гарні, подекуди двоповерхові. Дерев’яна башточка височить над усіма будовами — може, ратуша? І човни в морі — багато човнів, близько й далеко, під білими, жовтими та зеленими вітрилами. Принц уповільнив крок. — Може, не поспішати? Вони зараз усі в морі… Дочекаємося, коли зберуться на березі? — запропонував він. Я знизала плечима. — А якщо у них робота позмінна? — Що? — здивувалася Ельвіра. — Ну, поки одні ловлять, інші відпочивають, а потім міняються місцями. — Ні, — твердо сказав принц. — Уночі в морі небезпечно. Вони витягнуть човни надвечір, ось побачиш! Ми знайшли собі місцину в тіні двох сосен, що виросли з одного кореня. Я прилягла на пісок, а принц і Ельвіра зайнялися власною зовнішністю. Ельвіра вичісувала скублане волосся. Принц чистив піском пряжки на одязі та взутті. Вони працювали мов бджілки: розпрямляли, вирівнювали, пригладжували, відтирали плями. І на той час коли сонечко збиралося сідати, обоє виглядали якщо не блискуче, то принаймні не дуже обідрано. — Непогано, — сказала я, не підіймаючись зі свого піщаного ложа. — Набагато краще, ніж було. Принц глянув нерішуче: — Ну… ходімо? — А я вам навіщо? Ви ж король і королева… Я тут посиджу. На біса
