запитав, що зробив би Оберон… Ельвіра важко дихала. Дивилася на мене з ненавистю. Мабуть, раніше — кілька місяців тому — я злякалася б такого погляду. А зараз тільки усміхнулася: — Не спопеляй мене очима. Я, може, більше за всіх хочу, щоб у вас було Королівство. Мені додому треба. Але, хай йому грець, я свій обов’язок виконала? Виконала. Я вас сюди привела? Привела. Давайте тепер виконуйте свій обов’язок, умовляйте їх, чи що, просіться на випробний термін… Принц різко встав, відкинув ложку в пісок і попрямував до моря. Мушлі та дрібні камінчики обурено скрипіли під його чобітьми. — Навіщо ти так? — запитала Ельвіра. — Як? — здивувалася я. — Ну що мені тепер робити? Ви ж обіцяли мені Королівство! — Олександрові бракує віри в себе! Ти мусиш підтримати його, а не принижувати… у таку мить! — Елю, — сказала я несподівано для себе. — А якщо в нього ніколи не буде Королівства, ти ж не покинеш його? Очі принцеси звузилися. — Не покину, навіть якщо він буде хворим, однооким, калікою… — А якщо він не буде королем? — А чому ти питаєш? Ти що, думаєш — я з розрахунку? Так? Я що, давала тобі привід так думати? На віях у неї вже блищали сльози. — Ну гаразд, — сказала я примирливо. — Нічого страшного… Не кінець же світу. В крайньому разі підемо далі… Ельвіра впустила ложку в казан, закрила обличчя руками й розплакалася. Розділ двадцять четвертий
Коронація
— Ліно? Ліно? Історія повторювалася. Принц знову будив мене серед ночі й знову переривав солодкий сон, тільки цього разу мені снилася не мама, а наше Королівство на привалі. Я сиджу біля вогню, навпроти — Оберон, праворуч — Гарольд… — Ліно, пробач, я тебе розбудив… Місяць перемістився на середину неба, з жовтого став білим, як ліхтар перед нашим під’їздом. — Що трапилося? — Нічого… У мене ідея. Послухай… Давай скористаємося твоїм авторитетом. — Тобто? — Ось поглянь. Ми прийшли до них, по суті, голі-босі, обідрані, все майно в одному заплічному мішку. Ні почту, як у Оберона, ні слуг, ні варти. Звичайно, у них є підстави нам не вірити… Але у нас є доказ наших прав — це ти, маг дороги. — І що? -Завтра ми вийдемо їм назустріч. І… ти можеш підняти бурю? Невеликий такий штормик? — Навіщо? — Бо ти — наша могутність. У тебе вони повірять. Я бачив, як косували на твій посох… Якщо не можеш бурю — просто пошли блискавку в небо. Один раз. Не треба нікого залякувати, підпалювати і таке інше… — Розумний який, — пробурмотіла я собі під ніс. — Ну що ти кривишся? Головне — утвердитися, а потім закони Королівства зроблять усе за нас. Хай тільки нас визнають. Хай визнають, а там і повірять, і полюблять… Ну? — А якщо я скажу «ні»? Принц молитовно склав долоні: — Якщо ти скажеш «ні», твої шанси потрапити додому різко зменшаться. — Тобі не королем бути, — сказала я крізь зуби. — Тобі єзуїтом бути… На щастя, він не знав, хто такі єзуїти.
Рано-вранці натовп місцевих жителів висипав за ворота, щоб повідомити рішення громади. Наперед вийшов приземкуватий лисий чоловік із геть вигорілими бровами та віями й повідомив: — Панове, ми тут порадилися і, отже, не приймемо вас. Харчів на дорогу дамо, води, якщо треба, хорошу дорогу покажемо… А Королівство будувати — вибачайте. Не дозріли ми. Не готові. Не дивлячись на принца, я гепнула посохом об пісок. З набалдашника вилетів стовп вогню, шугонув майже до неба і опав, розсипався іскрами. Натовп відринув назад. Хтось закричав — когось придавили. — Ми теж порадилися, — м’яко сказав принц. — 3 панною, е-е-е… з нашим магом дороги. Наш маг вважає, що відступати від стародавніх законів королеуспадковування не тільки нерозумно, а й певною мірою злочинно. Пахне зрадою. «Хто б говорив про зраду», — гірко подумала я й викинула з палиці ще один вогненний стовп. Натовп порідшав. Ті, хто стояв позаду, розбігалися. — И-и-и, — розгублено протягнув безбровий, дивлячись на мене з відвертим страхом. — Коли так… Коли ви так повертаєте, то… А іскри ж, іскри! Човни нам не спаліть! Я опустила посох. На
