одного за чоловіка і дружину? — Згодні, — після короткої паузи відповіли вони одночасно. — Тоді я, маг дороги Ліна Лапіна, оголошую ваш шлюб дійсн… ну, тобто, ви тепер чоловік й дружина. Вітаю. Дехто в натовпі зааплодував. Я повернулася до наречених, глянула на них уперше: вони стояли, взявшись за руки, трохи розгублені, проте щасливі. — А зараз я вас короную, — сказала я вже не так упевнено. Вони опустилися на коліна і простягнули мені кожен свою корону. Я підійшла до принца, взяла «сосновий вінок» із його рук: — Владою, даною мені королем Обероном… Голос зірвався. Я із жахом подумала: «Що я роблю? Оберон не давав мені такої влади! Я не маю права… це самозванство!» Я озирнулася. Рибалки, подавшись уперед, жадібно ловили кожен мій рух. Без жодного слова я поклала корону із шишок на схилену голову принца. Зрештою, нехай розбираються самі. А мені час додому.
Цілісіньку ніч я вешталася берегом. Навіть викупалася разок. Вода була теплою, хвилі вляглися, берег спорожнів і потонув у темряві. Я довго лежала на спині, дивлячись на місяць, дозволяючи воді тихенько мене гойдати. Повернулася в селище лише після сходу сонця. Значна частина човнів вже вийшла в море. Я йшла вузькою вулицею, із-за кожної огорожі мене проводжали уважні насторожені погляди. Молодята почувалися чудово — поснідали молоком і хлібом, потім весело облаштовували клуню, намагаючись надати їй схожості з королівським житлом. Вони дивилися одне на одного з такою ніжністю, що я навіть забула про свій поганий настрій. — Ну що? Королівство засновано? Можу я вже йти додому? — Зачекай. Знадобиться зовсім трішки — кілька годин… в крайньому разі, кілька днів. Дай Королівству пустити коріння! Минув день. Посеред клуні височіли два трони із соснових колод із прибитими спинками. Король і королева годинами сиділи на них, базікаючи про дурниці. Прислуговувати їм староста доручив двом немолодим жінкам. Вони готували їжу, хоча й не дуже ситну, вимітали сміття та вибивали матраци. Новоспеченій королівській парі старі кланялися й говорили «ваша величність». Мене сторонились. — Ну що? Це вже Королівство? — Не зовсім. Зажди. Я починала нервувати. Те, що відбувалося, видавалося мені безглуздою грою. «Королівство» скидалося на іграшковий мобільний телефон: і кнопочки є, і музика грає, і зовні майже як справжній… А зв’язку нема. І бути не може. Молодята хотіли якомога частіше бути наодинці. Я поселилася, як безпритульна, на березі, під перевернутим човном. — …Пані! Був пізній ранок. Крізь діряве днище проникало сонячне проміння. Поряд стояв староста й заглядав під човен. — Пані! Дозвольте з вами поговорити? — Чом би й ні, — сказала я, підтягуючи до себе посох. — Говоріть. Староста збентежено посміхнувся: — Чи не бажаєте в мене поснідати? А то в молодят, певна річ, свої інтереси… Я подумала і погодилася. Будинок старости вразив мене зручністю й акуратністю: ні про які щілини й діри не йшлося. Стіни прикрашали тонкі рогожі, долівку встеляли грубі циновки. Велика піч, безліч плетених меблів, на поличках — мушлі, глиняні глеки, букетики сухих квітів. — Дружина моя, — похвалився староста, простеживши за моїм поглядом. — Майстриня… Прошу снідати. Стіл, накритий білою скатертиною, всуціль був заставлений тарілками, мисками та блюдами. Я зрозуміла, що голодна, що голодую давно, що риба приїлася і за шматочок ось цієї курки, приготованої в сметанному соусі, я готова коронувати кого завгодно — хоч Голяка. І просто зараз. Я опанувала себе. Перевірила посохом, чи нема небезпеки? Ні, їжа принаймні не була отруєна. Я обережно поставила посох у куток — так, щоб у разі чого відразу дотягнутися. Не те щоб я чекала від Голяка неприємностей. Просто звичка така. Лисий староста всівся навпроти. Розрізав курку. Поклав мені курячу ногу і стегно з рум’яною шкурочкою. Собі взяв гузно. — У вас тут кури? — ризикнула запитати я. — І кури, — староста статечно кивнув. — Живемо не бідно, не так, щоб рибою однією… Прогодуємо, кого треба. І палац побудуємо… все зробимо, дайте тільки час. Я уп’ялася зубами в курячу ногу. Не втратити б пильності, не дати б себе заговорити. — Ви, пані, дуже молоді. — Голяк їв акуратно, як людина, яка звикла щодня наїдатися від пуза. — Ви, цеє… Палити ж бо нас ні за що. Ми народ сумирний. — Та хто ж збирається вас палити? -А хто вас зрозуміє, магів. Іскри однієї досить. Селище ж дерев’яне. Сосна — вона горить… — Не збираюся я вас підпалювати, — я відсунула тарілку. — Що ви таке кажете? — Це добре, якщо не збираєтеся. А король ваш… теє. Не буде тут Королівства, хоч би він гопки скакав. Я ж закон королеуспадкування добре знаю… Від батька, від діда. Королівство само росте, як сосна з насіннячка. Якщо насіннячко гниле чи висохле, наприклад, — нічого не виросте, дуля. Як побачить ваш
