король, що не складається в нього, так і звелить нас палити… — Мені він нічого не звелить. Я йому не підвладна, — випалила я. Голяк схвально кивнув. — А ось це добре, пані. Це добре… — Стривайте. Чому тут не буде Королівства? Голяк неквапливо витер пальці вишитою серветкою. — Ви маг, пані, чи ж вам не бачити… несправжній король. Зіпсований якийсь, ніби гнилизна на ньому… З гнилого насіння що виросте? Він ще говорив і говорив, але я не чула. Несправжній король. Не буде Королівства. Усе намарно. Розділ двадцять п’ятий
Водолази й новини
Не повертаючись у «тронну клуню», я пішла з селища. Староста дав мені вузлик з їжею і дерев’яну флягу з водою. Я йшла на захід по лінії прибою, не думаючи про тих, кого залишаю за спиною. Нехай тішаться. Зрештою, вони справді люблять одне одного. Нехай збудують собі будинок, нехай вчаться ловити рибу… А сосновими коронами потім гратимуться їхні діти. Я не бажаю їм зла. Однак і дивитися на них більше не можу. Краще вже самотою. Кружляли над водою біло-сірі розкошлані птахи. Кричали, ловили рибу кривими носами й потім билися за неї, зчепившись і падаючи в піну прибою. Чому не Оберон перший знайшов рибальське селище? Адже це місце так пасує для Королівства. Білий пісок і сосновий ліс, далекі скелі, гарні працьовиті люди… Чи живий Оберон? Чи живий Гарольд? Усі, кого я встигла полюбити, за кого я відповідала й кого зрадила, — вони живі? Дорога була легкою, і навіть хвора нога не турбувала мене. Опівдні я знайшла затишне місце в затінку сосен, пообідала старостиними гостинцями, проспала годин шість і, коли сонце вже падало за горизонт, прокинулася, щоб вирушити далі. Так я йшла всю ніч. Уранці, коли розвиднілося, я просто впала на пісок і заснула. Удень розплющувала очі тільки для того, щоб переповзти із гарячого сонця в тінь. Увечері я прокинулася й зрозуміла, що дуже хочу їсти. Озирнулася — дерева з соковитими «яблуками» росли на галявині соснового гаю, а каміння на лінії прибою було всуціль вкрите великими мушлями. Палива було достатньо, вогонь я розвела за допомогою палиці. Сидячи біля нічного багаттячка, я вперше замислилася: а що ж мені тепер робити? Куди йти? Надія на повернення додому танула й танула, поки не зникла зовсім. А надія зустріти колись Оберона… Краще б не зустрічати його ніколи. Краще б не знати, які біди трапилися через мене з караваном. Краще вірити, що всі мої супутники вижили, знайшли собі нове місце й заснували там справжнє Королівство — гарне й мудре, з русалками в озерах, з драконами в горах… І нехай думають, що я загинула.
Минуло кілька днів. Я так само брела берегом, то зупиняючись на відпочинок і риболовлю, то знову вирушаючи в дорогу. Нарешті мені трапилася печерка в скелі, така затишна, що я вирішила зупинитися тут надовго. Я наносила в печеру трави й сухих водоростей. Біля входу вирила ямку для багаття, обклала її уламками мушлі — вийшло непогано. Заготовила палива про запас. Посох вказував на нечітку небезпеку, що чаїлася в морі, але я так звикла жити серед неприємностей, що не надала цьому значення. А дарма. Я лежала в своїй печерці, слухаючи, як співає вітер у щілинах, коли з моря долинув дивний звук — неначе виривалися на поверхню величезні мильні бульки. Я схопила посох; булькання змінилося на плескіт, а згодом важкі кроки — людські кроки. І людей, судячи зі звуку, було багато. Я виглянула зі свого укриття… «З ними дядько Чорномор»… З води один за одним виходили люди, схожі одночасно на лицарів у латах і на старовинних водолазів із величезними круглими головами. Волого поблискував метал їхніх панцирів і шоломів. Замість рук були залізні клешні, немов у крабів, тільки важчі та більші разів у сто. Порівняно з верхньою половиною тіла ноги здавалися блідими й тонкими — вони були вкриті ніжною світлою лускою, що нагадувала черевце змії. Я вже нарахувала два десятки, а з моря все лізли й лізли нові чудовиська. Що їм знадобилося саме тут? Збори у них, чи парад, чи мітинг якийсь? І головне, чи знайдуть вони мене в печері? Берег здригався під їхніми кроками. Прибій бурлив. «Водолази»
