розбрелися, ніби щось шукали. Я пригадала, що весь пісок навколо печери прикрашений моїми слідами, і якщо у цих істот є хоч крапля мізків… Скреготало залізо. Один із «водолазів» нахилився над входом у печеру. Я подалася назад. «Водолаз» булькнув. Це був непристойний і навіть смішний звук. Я б розреготалася, якби всі інші залізні страховища не повернули, мов за командою, до мене свої круглі «консервні банки». Нове булькання — і «водолази» як один облишили свої справи й підійшли глянути, що таке відшукав їхній товариш. Замкнулося коло залізних пластин, луски та клешень. Я завмерла в глибині печерки, виставивши перед собою посох і чудово розуміючи, що відсидітися не вдасться. Можливо, «водолази» з’явилися з моря спеціально за мною. Та навіть якщо це не так, якщо випадково набрели на мій прихисток — вони бачать в мені не Ліну Лапіну і не мага дороги, а тепле живе м’ясо. І доведеться попрацювати, щоб змусити їх змінити свою думку. Як казала наша завучка: «Спробуйте мене переконати…» Знову скреготнуло. «Водолази» намагалися розширити вузьку щілину, в яку ніхто з них не міг пролізти. Захиталося каміння, в печерці стало тісніше, ніж раніше. Хтось ходив у мене над головою — я чула важкі кроки й шелест гравію, що осипався. Зволікати далі не було сенсу. Прихисток у будь-яку мить міг перетворитися на пастку. — Ну тримайтеся, пуголовки, — пробурмотіла я крізь зуби. Першим ударом мені обов’язково треба було відкинути їх від входу якнайдалі, налякати, оглушити й виграти кілька секунд (бо вилазити зі щілини рачки й одночасно використовувати посох не зміг би, напевно, навіть Оберон). З іншого боку, як би мені самій не підсмажитися, якщо промінь відскочить від каменя рикошетом. Залізні страховища, навіть не знаючи того, полегшили мені роботу — розгойдуючи й вивертаючи з піску величезне каміння, вони розширили вхід у мою печерку. Усередину по-господарськи полізла залізна клешня: нічним баченням я могла роздивитися її дуже детально, до подряпини, до налиплих піщинок. Такою клешнею — зазубреною, гострою — запросто можна відітнути людині голову… Я вперлася в пісок колінами та ліктями, націлила посох на клешню і торохнула блискавкою. Печера сповнилася пилом і кіптявою, посипалися дрібні камінчики, я закашлялася, однак і «водолазові» було не легше. Зовні залунали скрегіт і виск, клешня зникла, звільняючи вихід. Не чекаючи, поки ворог схаменеться, я метнулася вперед, щоб вирватися з пастки й прийняти бій на відкритому просторі. Ох, як їх було багато! Вони відступили, мов глядачі, готові дати простір акробату чи жонглеру. І тут же зімкнулися пліч-о-пліч, повернувши до мене безокі круглі обличчя. Це було страшно, проте за останні тижні я бачила стільки страшного і не збиралася ставати їжею якихось двоногих крабів. Підкинула посох… Заскреготало позаду. Я озирнулася — вони брали мене в кільце! Залізні клешні стулялися й розтулялися на рівні моїх очей. «Водолази» не поспішали — вони були розумні, може, я могла б з ними поговорити… — Що вам треба? Забирайтеся — і залишитеся живими! Дарма я заговорила. По-перше, голос вийшов дуже тихий і писклявий. По-друге, сама спроба домовитися здалася цим істотам ознакою слабкості — вони рушили на мене одночасно зусібіч. Я вдарила. Кільце розірвалося і одразу ж зімкнулося, брязнули панцирі. Я крутнулася дзиґою, вдарила знову й знову… «Загін не помітив, що втратив бійця». На пісок впали кілька відсічених клешень, покотилася під лускаті ноги кругла голова — ніхто й не збирався лякатися чи сумувати з цього приводу. Тварюки наступали, їх було багато, і вони твердо вирішили перекусити мене навпіл. Хто про це дізнається? Оберон? Навряд. Принц і Ельвіра? Тим більше… Кому, крім мене, погіршає, якщо сьогодні на мирному піщаному березі ці незворушні тварюки перемелють клешнями всі мої кістки? Якби тут був Ланс з його «трасуванням віялом»! Мені не вдасться по-дорослому крутнути посох навколо пальця. Я ж не жонглер… Зате я багато разів бачила вертольоти. Я піднесла посох над головою. Збоку, мабуть, це було схоже на дитячу гру в гелікоптер: свиснуло наді мною повітря… Посипалися спочатку поодиноку іскри, потім цівки вогню, потім навколо мене раптом напнулося непроникне зелене шатро. Посох крутився вже сам по собі, щомиті ризикуючи впасти. Я бачила, як позадкували мої вороги, як упали, як закипіла вода біля берега — гості вшивалися, спіймавши облизня, тікали, так би мовити, у свою безодню, на дно морське, чи де там вони живуть… І ось уже берег спорожнів, а я стояла в центрі зеленого вогненного шатра, посох крутився у мене в руках, а я не могла його зупинити! Ці кілька хвилин були найжахливішими з усієї сутички. Пальці заніміли, руки готові випасти із суглобів, вороги давно розбіглися… А посох свистів над моєю головою, не уповільнюючи обертів. Не зупиняючись. Виручила хвора нога. Я спіткнулася об камінь і впала.
