— Значить, чекатимемо. Ні на кого не дивлячись, я відійшла знову в тінь. «Нагодувати»! «Влаштувати на ніч»! Мені нічого від них не треба. Скоріше б цей ранок, а там, гляди, й голову зітнуть, і можна буде зітхнути спокійно… Принца і Ельвіру, розгублених, відвели до іншого багаття. Про мене вони навіть не згадали. І дуже добре — бачити їх не можу. Потроху все заспокоїлося — стражники розсілися на своїх місцях, говорили мало, виглядали втомленими й сонними. А той, кого Ельвіра назвала катом, виглядав найпохмурішим — я бачила його обличчя, підсвічене полум’ям. Він був явно не в захопленні від майбутньої роботи. Ще б пак, відрубати голову людині, з якою нещодавно разом рибу вудив! А де Гарольд? Де Лане? Чому вони не прийшли глянути на мене? Невже навіть не запитають, не дадуть і слова вимовити на своє виправдання? Адже я зовсім не винувата — це принц з Ельвірою обдурили мене, втягнули в історію. Невже мені навіть не дозволять захищатися? Не може бути. Оберон — справедливий, а отже, на суді й мене вислухають. А я не буду нікого вигороджувати — розповім усю правду, всю до копієчки. І нехай принц з Ельвірою спробують щось заперечити! Зрештою Оберон обіцяв, що мене нізащо не стратять! Я запитала: «Ви — суворий король?» А він сказав: «Гарантую…» Я людина з іншого світу, мене не можна страчувати. Адже якщо я не повернуся — мій світ так і залишиться завмерлим, мов фотографія. Нехай король зневажає мене, але нехай відправить назад! А якщо Гарольд і Ланс загинули? Адже я навіть не запитала у стражників, що було з караваном після того, як ми пішли. Що трапилося? Чи всі живі? Скрізь згасали багаття. Люди влягалися спати. Над морем сходив місяць — уже не жовтий, а якийсь червоний. Я лягла на бік і підтягла коліна до живота. Мене били дрижаки. Обидва маги дороги загинули, тепер це ясно як божий день. Чи варто розраховувати на пощаду? Я заплющила очі. Усе переплуталося в моєму сні. Оберон у короні та мантії виходив на середину вагона метро, говорив переляканим пасажирам: не турбуйтеся, це всього-на-всього дракон у тунелі… — Ліно! Ліно! Здається, я щойно задрімала, а місяць скочив по небу від горизонту до горизонту. — Ліно! Ти спиш? Це був Гарольд. Живий. Вискнувши, я обхопила його за плечі, притиснула до себе, задушила б, якби могла. Гарольд живий. Ура! Ура! І він теж мене обійняв. Так ми обіймали одне одного, як маленькі, хвилини зо дві. Потім зніяковіли й розтиснули обійми. — Ліночко, ти жива. — І ти живий. Я вже думала… — І я думав. Я був упевнений… — Та припини! Що зі мною станеться! Я навіть цих дурників, Ельвіру й принца, цілісінькими зберегла! Гарольд спохмурнів. — Ліно… Правда, що ви втекли? Що це зрада? Я затримала дихання. — Гарольде… Я завтра все на суді скажу. — То це правда?! — Ні! Звичайно, ні. Він трохи розслабився. — Фу-ух… Я так усім і говорив, що цього не може бути. Ти б скоріше померла, ніж зрадила Королівство й Оберона. — А ти будеш на суді? — Так. Король звелів бути мені, канцлерові, комендантові… Начальникові варти, сурмачеві, глашатаєві, потім ще по одній людині від кожного цеху… — І Лансові? — Ланс загинув. — Що?! Гарольд перевів погляд на море. — Ланс загинув. Він бився… Він урятував нас усіх. — Коли?! Двома руками я вчепилася в пісок. Піщинки витікали, сипалися між пальцями, лоскотали долоні. — Як це сталося? Гарольд поривчасто зітхнув: — Після того, як ви зникли, Королівство втратило баланс. Ніби канатоходець іде по канату, і раптом у нього відпадає рука. Він втрачає рівновагу. Отак і ми. Кілька днів усі чекали, шукали, думали, ви повернетеся… Потім Оберон наказав… ну, коротше, пішли далі. І почалося: отруйний туман, смерчі, лихоманка… А потім налетіла вона. Королева туману. Ми з Обероном і Лансом стали трикутником, між нами — всі люди… І стояли так, відбиваючись, три доби без передиху. Усіх зберегли. Але гора, під якою ми стояли, не витримала. Пішла лавина. На Ланса. Він її посохом притримав… Поки ми рятували людей… А тільки-но всіх витягнули — він упав. Там і залишився… Я заплющила очі й побачила все це. Валуни, що летять на голови. Худорлявого й вічно байдужого Ланса, який стоїть проти лавини, стискаючи посох дев’ятьма тонкими нервовими пальцями: «Час — вісім хвилин на сьому. Видимість — обмежена. Тип атаки — каменепад. Площа ураження — максимальна. Часовий зазор — п’ять хвилин тридцять дві секунди. Рекомендовано: провести евакуацію в якомога стисліші терміни…» — Він загинув як герой, — сказав Гарольд чужим і байдужим голосом. А я загину як зрадник.
Уранці мені дали попоїсти — не пам’ятаю, що було в мисці. Начальник варти з’явився за мною, щоб відвести до шатра. Не пам’ятаю, що він мені сказав. Королівство цього ранку зібралося навколо шатра, начальникові варти довелося навіть прикрикнути, щоб звільнили дорогу. І в шатрі було повно
