— Ось вона! Ось!.. Ой, а що це?! Я сиділа на пісочку, замислено вигризаючи смажених молюсків з їхніх закопчених розкритих будиночків. Багаття згасло. Сонце стояло високо, весь берег позаду був завалений відірваними залізними клешнями, а подекуди валялися й голови. Я навмисно сіла спиною до місця битви, щоб не псувати собі апетиту. Я впізнала голос. Проте обернулася не відразу. Нехай дивляться, їм корисно. Може, відпаде охота ходити берегом самим, без мага дороги. — Ліно! — голос був тепер слабкий, ледве чутний. — Ліно, ти жива? Я знехотя повернула голову. — Ні, мене вбили. — Навіщо ти пішла? Як ти могла нас покинути? Принц і Ельвіра поспішали до мене берегом, обережно обходячи залізні останки. — Ці люди… Знаєш, що вони нам сказали, коли ти пішла? Вони послали нас чистити рибу! — І правильно зробили. Принц уповільнив крок. Випустив руку Ельвіри. — Що ти сказала? — обурився він. Я підвелася, взяла посох і пішла назустріч принцові. Він був значно вищий за мене, та це справи не міняло. Я зупинилася за два кроки від нього, і принц теж зупинився. Я навела посох йому на груди. Він зблід. — Ти що?! — Ідіть назад. Ви обоє. Не смійте ходити за мною! Підбігла Ельвіра. Принц смикнув її за руку, затулив собою. Було прикро й смішно дивитися, як він захищає від мене принцесу. Я розсміялася. — Ви обоє зрадники. Через вас, можливо, загинув Оберон… і багато наших друзів. Через вас. І через мене… Принц став ще блідішим. Зіниці у нього розширилися, очі стали чорними і якимись бездонними, ніби об’єктиви. Губи затряслися. — Я привела вас до людей, — продовжувала я безжально. — А ви не змогли заснувати Королівства. Вам ніколи не бути королем і королевою. А я не повернуся додому. Так нам і треба, всім трьом. А зараз геть звідси, ходіть до селища й сідайте чистити рибу. І забудьте, як мене звати! А якщо ви ще раз попхаєтеся за мною… Я вдарила посохом об пісок. Сердитий зелений промінь зметнувся в небо. Я вдарила знову — повітря зашипіло, розрізане смарагдовим вогнем. Принц позадкував, все ще прикриваючи собою Ельвіру. Вони обоє дивилися з таким жахом, ніби я на їхніх очах скинула шкіру. А потім вони раптом одночасно відірвали погляди від мене і втупилися вгору, в простір над моєю головою. Я озирнулася… У повітрі над дальніми горбами танув слід білого променя. Мить — і новий промінь, яскравий навіть на фоні денного неба, піднявся в синяву, завмер і поволечки почав танути.
— Що ми скажемо? Давайте вирішимо! Ми мусимо говорити одне і те ж, від цього залежить життя, ти розумієш? — Говоріть що хочете, — я сиділа на піску й дивилася на хвилі. — Цього мало! Ти, Ліно, мусиш говорити те ж, що й ми! На щоках у Ельвіри пломеніли червоні плями. Я сама відчувала, що печу раків. Мене й Оберона розділяло кілька годин шляху, не більше. Від самої думки про це починали жижки труситися, і я не знала, чого більше хочу — бігти назустріч чи тікати не озираючись. — Отже, так, — принц прагнув зберегти самовладання. — Увечері ми з Ельвірою пішли прогулятися, на нас напало чудовисько, Ліна нас рятувала. Потім усіх підхопило й понесло туманом… Усе. — Яке чудовисько? — Та будь-яке! — Я маю на увазі, як воно виглядало? — Ельвіра кусала губи. — Ми повинні говорити одне і те ж! — Ну… таке… з рогами… — Принц руками зобразив щось настільки ж люте, наскільки й незрозуміле. — Та придумай будь-яке чудовисько й розкажи нам! Щоб ми знали… Я через плече покосувала на горби. Тремтіло повітря над розігрітим піском. Оберон уже знав, що я тут, він упізнав мій промінь і відповів на нього. Він знає, де ми, і йде сюди… І буде тут… коли? Можливо, з хвилини на хвилину. — Ліно! Ліно! Ти чуєш? Вони обоє стояли наді мною, в обох були бліді обличчя і вимогливі голоси: — Ліно! Вставай! Ми повинні йти назустріч, швидко і з радістю йти, ти зрозуміла? І щоб ніякого натяку на винуватий вигляд! Не відводити погляду, не бентежитися! Якщо ти не цінуєш свою голову — пожалій наші! Будь ласка! Навалившись на посох, я важко встала.
