Ми йшли цілісінький день, проте жодна жива істота не трапилася нам на шляху. Схоже, Оберон зовсім не поспішав нам назустріч — він чекав, коли ми самі прийдемо до нього. У цій байдужості я вбачала недобрий знак. Принц і Ельвіра говорили без угаву — заспокоювали одне одного, придумували всіляких чудовиськ, які нібито на нас напали й змусили залишити караван. Я волочила по піску ноги, за мною залишався слід, як за трактором. Щоразу коли ми підіймалися на горбочок, мене починало млоїти від хвилювання — зараз з’явиться караван, зараз ми його побачимо… Проте щоразу ми бачили тільки піщаний берег, біло-сірих птахів, що ходили по піску, і далеко попереду — новий пагорб. Сонце сіло. Ельвіра та принц охрипли. — Може, нам узагалі привиділося? — тихо запитав принц після тривалого мовчання. Я заперечливо похитала головою. Сигнал Оберона я ні з чим не сплутаю. Але, можливо, караван іде від нас? Однак і слідів ніяких не було — чистий, вилизаний вітром і морем пісок… Зовсім стемніло. Ми йшли бездумно, як котиться заводна машинка. Зійшли на пагорб… І побачили вогні. Навколо багать рухалися тіні, сиділи, ходили, метушилися — я нарахувала три, чотири, п’ять… вісім багать! Отже, караван не зазнав втрат, принаймні таких, які можна було б побачити з першого погляду! У мене ніби камінь з серця звалився. Розділ двадцять шостий
Брехня
Принц і Ельвіра, взявшись за руки, крокували попереду — точнісінько заблукалі дітлахи, які спочатку загубилася в лісі, а тепер із перемогою — живі все-таки! — повернулися назад. Я пленталася за ними, і щокроку посох у руках ставав усе важчим. Біля найближчого до нас багаття сиділи стражники й сурмач. Ельвіра та принц ішли, прискорюючи крок. Я встигла почути, як принцеса шепнула: «Насамперед до короля, він повинен почути все від нас, а не…» Її останні слова потонули в гомоні — стражники нас побачили. Вони нас чекали. Хтось одразу ж побіг через весь табір до королівського шатра. Усюди на шляху того, хто біг, поверталися голови, люди вставали, здіймалися навшпиньки, поспішали до нас — переконатися на власні очі, роздивитися ближче. Я впізнала їх у відблиску великих багать: єгеря і слуг, музикантів, конюхів і того білявого, про якого Ельвіра колись сказала, що він королівський кат… У мене душа втекла в п’яти. Я всілася на пісок збоку від багаття. Ельвіра й принц щось розказували на два голоси, розмахували руками — їхні чорні силуети на фоні вогню видавалися оксамитовими, плоскими. — Чудовисько накинулося на нас, і тоді маг дороги… Ліно? Ти де? Усі повернулися до мене. Сурмач, якого я колись лікувала, підбіг, щоб допомогти мені піднятися. Ніби не помічаючи його простягнутої руки, я знехотя встала й підійшла до вогню. — Ліна, маг дороги, охороняла нас від небезпек, врятувала, була з нами у багатьох халепах… Ліно, чого ж ти мовчиш? — принц говорив гарячково, ніби йому погрожували негайно навіки заткнути рота. — Розступіться! Нам терміново треба до короля! У цей час прибіг, захекавшись, гонець від шатра. Це був начальник варти, він дуже схуд за час, проведений у дорозі, і пишні вуса його посивіли. — Розпорядження короля… Стало тихо. Навіть принц з Ельвірою замовкли. — Його величність наказує: прибулих нагодувати й влаштувати на ніч. Не спускати з них очей, щоб знову не зникли. Завтра вранці відбудеться суд і буде ухвалено рішення. — Е-е-е, — пробурмотів принц. — Я хотів би бачити батька зараз… — Його величність звелів завтра вранці, — начальник варти дивився спокійно й просто. — Наказ короля. — Ми розраховували на тепліший прийом, — Ельвіра над силу посміхнулася. — Зрештою, ми подолали стільки небезпек на шляху… — Наказ короля, моя принцесо. Нічого не можу вдіяти. Він обвів натовп очима, ніби когось шукав. Його очі знайшли мене. — Пані магу дороги! Король повелів — ваш посох повернути йому до завтрашнього розгляду. — Мій… посох? От і все. Пришелепуваті принц з Ельвірою. Ще на щось сподіваються, ніби Оберон геть дурень. Мені їх навіть трішечки жаль… Та себе жаль ще більше. — Будь ласка, — сказала я твердо, навіть безтурботно. — Я мушу віддати посох королю особисто? — Ні. Передати через мене. — Візьміть. Голос мій усе-таки затремтів. Здається, ціле Королівство зібралося зараз навколо, всі дивилися, як я віддаю посох начальникові варти. Мій посох. Посох Оберона зі смарагдово-рубіновим круглим набалдашником. Цим посохом я, між іншим, провчила туманну бабу… Я бачила в старих фільмах, як виключали з піонерів перед строєм. Чи знімали погони з якогось кадета. Як відбирали в людини, щоб покарати п, щось дуже важливе, дороге, позбавляли права називатися другом і вірним товаришем. Дуже прикра сцена. Єдиний порятунок — удати, мовляв, байдуже, не дуже й треба. Я випустила держака з рук. Запитала якомога байдужіше: — Більше король нічого не велів? — Нічого. Тільки чекати ранку.
