народу — всі, про кого говорив напередодні Гарольд. Гачконосий комендант, канцлер, одягнений у чорне, сурмач і глашатай, представники від кожного цеху — і в центрі Оберон. Я мигцем глянула на нього і відвела очі. Принц і Ельвіра теж були тут. Обоє червоні, обоє усміхнені. Краще б не бачити таких посмішок. Начальник варти зайняв своє місце. Я стала поряд із принцом і принцесою. Випрямила спину — хоч на суді хотілося виглядати гідно, а не так, як ця усміхнена парочка. — Доброго всім ранку, — сказав Оберон. Голос його не змінився — він був, як завжди, спокійний і доброзичливий. Від цього голосу в мені раптом прокинулася надія, я швидко глянула в обличчя королю… Ніколи раніше він не дивився на мене так холодно й байдуже. Я відвела погляд. — Отже, панове, ми зібралися тут, щоб почути пояснення від принца Олександра, принцеси Ельвіри й Ліни, мага дороги: як трапилося, що ці троє покинули Королівство в дорозі й тим самим підштовхнули його до катастрофи. Запала тиша. Навіть ззовні, де чекав рішення натовп, не долинало ані звуку. — Усе дуже просто, ваша величносте, — почав принц. — Сталося так, що ми з моєю нареченою Ельвірою вирішили прогулятися зоряної ночі… Що цілком природно. Ми відійшли від табору… на кілька десятків кроків. Звичайно, це було нерозсудливо, але ми, зізнаюся, заговорилися. Задивилися на зірки. І раптом! З темноти кинулося на нас чудовисько, схоже одночасно на бика і жабу. Я вихопив кинджал, та моя зброя була безсила проти іклів… Усі уважно слухали. Принц говорив насилу, від хвилювання в нього стиснуло горло. А мене мучив сором. Уперше в житті я чула, щоб людина так безсоромно брехала, рятуючи свою шкуру. — …І прийшла нам на допомогу. Ймовірно, їй теж не спалося, вона теж встала, щоб прогулятися, і випадково наткнулася на нас — саме вчасно, щоб врятувати… Правда, Ліно? Я нервово ковтнула слину. Від мене ще й вимагається всю цю нісенітницю підтвердити? Оберон несподівано прийшов мені на допомогу: — Мага дороги ми запитаємо потім. Розказуйте, що було далі, ваша високосте. — Ну… після нападу чудовиська ми були… розгублені. Ми майже заблукали… Тут спустився туман, така струмлива річка. Підхопив нас усіх трьох і поволочив по дну яру… — Так це було в яру? — Це, — принц затнувся. — Ну, загалом… ми опинилися в яру, так. Після чудовиська у нас замакітрилося в голові… — Настільки замакітрилося, що ви не могли знайти табору за кілька десятків кроків? — Це було дуже люте чудовисько, — подала голос Ельвіра. — Чи ви не знаєте, ваша величносте… — Прошу вас, принцесо, помовчіть. У вас буде можливість висловитися. Ельвіра почервоніла ще більше. — Отже, вас понесла туманна річка… І куди вона вас занесла? — У невідому місцевість, — принц підбадьорився, адже тепер він говорив чисту правду. — Ми побачили жінку, виткану з туману, вона жестами й сміхом дала нам зрозуміти… — Спасибі, досить. Я здогадуюся, що саме дала вам зрозуміти туманна жінка. Принцесо Ельвіро, ви хочете щось додати? — Так, ваша величносте, — Ельвіра зробила кокетливий реверанс. — Ми чудово розуміємо, як дорого обійшлося Королівству наше раптове зникнення. Однак я повторю — це був нещасний випадок. Так, ніби на нас упало, наприклад, дерево. Ми стільки всього пережили… нам прикро, що в рідному Королівстві нас вважають… я навіть не розумію ким. — Зрадниками, — тихо сказав Оберон. — Зрадниками вас вважають… Ви підтверджуєте все, що розповідав принц? Ви пішли прогулятися зоряної ночі, прихопивши заплічний мішок з їжею, казанком і змінною білизною? На вас напало чудовисько, схоже на бика і жабу? Але не завдало вам шкоди, а дочекалося, поки на допомогу прийде маг дороги? — Так, — повільно сказала Ельвіра. — Я тільки не розумію, до чого тут якийсь мішок? І що це за справедливий суд, якщо нас наперед називають зрадниками? Спочатку наша провина має бути доведена, а потім уже… — Добре, — обірвав її Оберон. — Скажіть ще раз, голосно й виразно: була у вас із принцом мета покинути Королівство чи не було? Запала тривала пауза. — Але ж я кажу… — Ви хотіли піти чи не хотіли? — Не хотіли, — твердо сказала Ельвіра. — Ми гуляли. У темряві забрели в яр. У нас же немає нічного бачення! — Тоді запитаємо того, у кого є нічне бачення. Знову запала абсолютна тиша. Здавалося, що мої вуха ось-ось луснуть і впадуть на долівку. — Ліно, — сказав Оберон спокійно й холодно, — ти готова відповідати? — Так. — Тоді скажи, усе, що говорили тут ці люди, — правда? Ти можеш підтвердити? Благальні погляди принца й Ельвіри були спрямовані тільки на мене. Цих двох багато разів рятувала від смерті. Я відповідала за них. Так, вони думають тільки про себе. Так, вони брехуни й дурні. Але ж вони, кляті, в дорозі стали моїм Королівством. Невже я берегла їх для ката? Ну що мені робити? Так — зле, а так — ще гірше. Вийде, що я зрадила спершу одне своє Королівство, потім інше… — Маг дороги, ми чекаємо твоєї відповіді. Чому ти мовчиш? — Нас насправді підхопила туманна ріка. І занесла у володіння такої товстої бурої… баби. — Зрозуміло. Річка текла по дну яру? — Так. — Як ви опинилися на дні яру? Принц ледве чутно застогнав крізь зуби. — А як ви опинилися на дні яру, Ліно? — Ми туди… зайшли. — Навіщо? — Ми… гуляли. — Утрьох? Закохана пара і маг дороги? — А чому б і ні? — не стримавшись, викрикнула Ельвіра. — На нас напало… — Вас ми вже чули, принцесо… Ліно, ти брехатимеш мені чи все-таки скажеш правду? — Це тиск, — швидко сказав принц. — Батьку! Ви ж тиснете на неї, примушуючи… — Помовчіть, принце. Ліно, твоє слово? — Ми гуляли втрьох, — сказала я тихо. — Нас понесла туманна річка. От і все. — Усе? — Усе, — я заплющила очі. — Можна, я ненадовго вийду? Натовп розступився переді мною, мов перед прокаженою. Розділ двадцять сьомий
Розплата
